Блаженніший Святослав: «Важливим у моєму покликанні був образ священика, що приходив уночі й молився за зачиненими дверима»

5 травня Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви святкує своє 49-річчя. Як відомо, Блаженніший Святослав, коли очолив провід однієї із найбільших Східних Католицьких Церков, був наймолодшим єпископом з-поміж єпископів УГКЦ і четвертим за віком з-поміж наймолодших католицьких першоієрархів у світі.

Пропонуємо разом погортати сторінки біографії Глави Церкви та дізнатися цікаві і невідомі її факти. Нижче подаємо вибірку цитат про основні і важливі моменти життя, висловлені Блаженнішим Святославом у книзі «Діялог лікує рани». Книжка написана у стилі інтерв’ю Предстоятеля УГКЦ редактору польського Католицького інформаційного агентства Кшиштофу Томашику.

• До двадцятиоднорічного віку я зростав у Радянському Союзі, атеїстичній державі, де публічно не можна було говорити все те, про що людина думала. Домашня дійсність цілковито відрізнялася від того, що діялося на вулиці, у школі чи на роботі.
• У дев’ятирічному віці, навчаючись у третьому класі початкової школи, я усвідомив, що вчителька, яка розповідає про комуністичні ідеали, не вірить у те, що говорить….
• Вірити в Бога й молитися мене навчили в сім’ї. Моєю першою катехиткою була бабуся. Вона навчила мене молитися та ознайомила мене з основними правдами християнської віри.
• Я бачив, як моя сім’я молиться вдома, і знаю, що це було для неї дуже важливо. Я ще до кінця не розумів, про що йдеться, але усвідомлював, що те, що кажуть і чинять мої близькі, є справжнім, що вони справді вірять у Бога!

• Моя мати була вчителькою музики в музичній школі в Стрию, а батько працював на залізниці й відповідав за радіотелеграфний зв’язок.
• У родині мого батька, який походив з приналежного нині до Івано-Франківської області міста Брошнева-Осади, жила одна черниця, яка належала до згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, котре діяло в підпіллі. Завдяки їй, перебуваючи якось там на канікулах, я вперше зустрівся з греко-католицьким священиком підпільної Церкви – отцем Михайлом Косилом, ісповідником віри, що був двічі засуджений за свою діяльність на тривалі терміни ув’язнення.
• Я завжди мав добрий слух і голос, тож велике захоплення в мене викликала церковна музика.
• Музичні здібності я, без сумніву, успадкував від мами. Зрештою, музика завжди була для мене тим важливим елементом, який допомагав контактувати зі світом.
• Вперше захопився церковною музикою на похороні мого прадіда в Голобутові. Тоді дяк, який брав участь в поховальному обряді, запропонував мені співати Псалтир коло померлого. Відтоді, – тобто від похорону прадіда, на якому співав Псалтир церковнослов’янською мовою, – я почав навчатися церковного співу.
• Я закінчив середню музичну школу, в якій навчався гри на скрипці. Однак, за порадою рідних, вирішив не продовжувати музичного навчання, а подався до Борислава, де розпочав вивчати медицину. Це мало тривати чотири роки. То було післяшкільне навчання за військовою програмою, освоївши яку, ми мали стати фельдшерами.
• Здобувши медичну освіту, я не мусив одразу йти до війська й міг без іспитів вступити до медичного інституту, але мої духовні опікуни з підпільної Церкви сказали, що хай там що, а буду змушений піти в армію. Побоювалися, що в тому разі, якби влада дізналася, що я є дияконом або священиком, мене вигнали б з навчального закладу, і це могло б закінчитися для мене в’язницею або навіть смертю.
• Я відмовився від медичної кар’єри та пішов до війська. Мама дуже розгнівалася на мене за це рішення, адже на ту пору ще точилася війна в Афганістані. Мама боялася, що мене відправлять туди. На щастя, цього не сталося.
• Після закінчення військової служби 1991 року я повернувся додому, але тоді все вже було інакше. Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, функціонувала духовна семінарія, тож я мав змогу розпочати свою священицьку формацію. Усе це було дією Божого Провидіння.
• Музика становить важливу частину моєї формації та особистої культури. Вона далі залишається для мене способом переживання й передавання емоцій, а також допомагає мені відпочивати.
• Через те, що маю добрий слух, деколи дуже страждаю в храмі, чуючи, що хтось співає нечисто, що бракує гармонії тощо. Почуваюся тоді розбитим і навіть не можу молитися.
• Музична гармонія потрібна мені не тільки для того, щоб почуватися комфортно, а й також є обов’язковою умовою доброї молитви та налагодження зв’язку з Богом. Музика допомагає вести впорядковане життя та налагоджувати правильні стосунки з ближніми.
• Найбільше люблю музику Антоніо Вівальді, якого називають il Prete Rosso – Рудим священиком. Пам’ятаю, як я здивувався, довідавшись, що А. Вівальді був священиком, адже в Радянському Союзі про це не згадували. Серед його композицій на перше місце ставлю «Чотири пори року» та скрипкові концерти, декілька з яких я виконував у музичній школі.
• З-поміж українських композиторів найбільше ціную Миколу Лисенка. Деякі його твори я грав, а інші ми співали на хорових заняттях.
• Маю молодшого брата, який теж є священиком. Він одружений, виховує двох дітей – хлопчика й дівчинку. Живе у Сполучених Штатах, належить до нашої Стемфордської єпархії.

• У 1980-х роках, в Україні стало модним дивитися польське телебачення. Мій батько сконструював антену, завдяки якій ми безперешкодно приймали польські програми. Це було ще одне джерело вивчення польської мови.
• 1985 року я поїхав на навчання до Борислава, де орендував кімнату в сім’ї Тадеуша Коцура, тобто в поляків. Там розмовляли тільки польською мовою. Навіть отримували газети з Польщі: «Życie Warszawy» («Життя Варшави») й «Żołnierz Wolności» («Солдат свободи»). У них я вивчив граматику, а також навчився читати й писати польською мовою.
• Я прочитав також романи Генрика Сенкевича «Потоп» і «Quo vadis», останній з яких революціонізував мою юнацьку свідомість. Пізніше я прочитав деякі твори Адама Міцкевича, але через те, що вони написані високопоетичною, вишуканою мовою, мені деколи важко було їх зрозуміти. Навчаючись у семінарії, у 1990-х роках я читав деякі праці Кароля Войтили, зокрема «Любов і відповідальність».
• Тим, що вивчив польську мову, я завдячую господарям у Бориславі, книжкам, телебаченню та церковним контактам.
• Моїм улюбленим письменником – завжди охоче читаю його – є Тарас Шевченко. Серед його творів на перше місце ставлю вірш «І мертвим, і живим…» Люблю також і сучасних письменників, наприклад, Ліну Костенко.
• Дуже важливим у моєму покликанні був образ священика, який ми знали за тих часів. Священиком був хтось, хто приходив уночі, відправляв Літургію й молився за зачиненими дверима, а тоді йшов геть.
• 1991 рік був переломним – Україна відновила свою незалежність. Тоді Господь Бог показав, що ставиться до мене зі своєрідним почуттям гумору. Тільки-но я повернувся з війська й вступив до духовної семінарії, яка вже нормально працювала, як було вирішено відправити мене на навчання до Аргентини.
• Після приїзду до Аргенини нас відправили на навчання. Пам’ятаю перше заняття з філософії. Я сидів у першому ряді й упродовж сорока п’яти хвилин дуже уважно слухав лекцію професора. З усього, що почув, зрозумів лише два слова.
• Я почав завзято вчитися й уже за три місяці складав іспит з філософії іспанською, до того ж письмово. Це було щось неймовірне! Я був щасливий. Те, про що я завжди мріяв – здобувати знання в галузі богослов’я, стало дійсністю.
• Я сидів день і ніч, вчив слова й іспанську граматику та щодня, ідучи на лекції, молився: «Господи Боже, прошу Тебе, допоможи мені сьогодні зробити більше, ніж учора».
• Упродовж першого півріччя ми відвідували дієцезіяльну семінарію. Потім звернулися до салезіян, вони прийняли нас до преновіціяту, і ми розпочали навчання в салезіянському університеті.
• 1994 року я повернувся в Україну, закінчив Львівську духовну семінарію та був рукоположений у сан диякона, а потім священика.
• Свячення вділив мені кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Довідавшись, що я розмовляв іспанською, він сказав, що мені легко буде опанувати італійську мову, і вирішив відправити мене на навчання до Риму. Аргументував це тим, що маємо багато священицьких покликань, але бракує нам наукових кадрів, потрібних для того, щоб навчати семінаристів. Отож я вдруге опинився за кордоном.
• Мене відправили до Папського університету святого Томи Аквінсько­го, відомого як Ангелікум, у Римі. Домініканці, які опікувалися цим навчальним закладом, прийняли мене дуже доброзичливо, але сказали, що впродовж року мушу доповнювати свою семінарську освіту. Отож, здобуті в Аргентині знання з філософії ви­знали, а львівську богословську освіту довелося доповнювати.
• Після цього я взявся за ліценціят з морального богослов’я, роботу над яким закінчив захистом докторської праці.
• 1999 року я повернувся в Україну та почав працювати у Львівській духовній семінарії професором морального богослов’я і богословської антропології.
• Тоді це була Львівська богословська академія, яка 2003 року перетворилася на Український католицький університет. В університеті я очолив катедру морального богослов’я й став віце-деканом філософсько-богословського факультету.

• 2009 року мене призначили єпископом-помічником Буенос-Айреської єпархії Покрову Пресвятої Богородиці. Я пережив черговий шок. Був змушений покинути все, про що мріяв, усе, що робив до цього часу: Україну, університет, семінарію, студентів, науку. Тоді ж у моїй голові з’явилася думка, що, мабуть, уже ніколи не повернуся в Україну. Розпочав­ся наступний етап аргентинської інкультурації. А ще мені довелося вчитися бути єпископом.
• Мені довелося вчитися, як бути греко-католицьким єпископом, живучи в латиноамериканській культурі, до того ж особливих умовах аргентинської суспільно-політичної ситуації.
• Уперше я зустрівся з кардиналом Хорхе-Маріо Берґольйо, нинішнім Папою, який тоді був архиєпископом Буенос-Айреса та очільником Аргентинської єпископської конференції, на пленарному засіданні єпископів, і він, як голова зборів, представив мене всім єпископам Аргентини. Ніколи не забуду, як вони зреагували, почувши, що я з України й маю тридцять вісім років. Усі дивилися на мене з великим подивом, а декотрі навіть жартували, кажучи: «А це що за прислужник? Невже він уже приступав до першого Святого Причастя?». Отак жартували собі!

• Очільник УГКЦ кардинал Любомир Гузар пішов у відставку через стан здоров’я. Ніколи в історії нашої Церкви не траплялося такого, щоб Патріярх зрікся уряду під час виконання своїх обов’язків. Ми були здивовані. Я їхав в Україну й думав, хто з наших єпископів може стати наступником кардинала Гузара. Зітхав: «Господи Боже, що ж то буде, кого маємо обрати, хто може замінити кардинала Гузара, людину великого розуму, пророка нашого народу, який є Патріярхом не через свій титул, а з огляду на його реальні заслуги й велич особистості!». Мені ніколи не спало б на думку, що єпископи вирішать обрати своїм очільником наймолодшого з-поміж себе!

Придбати книжку Глави УГКЦ «Діялог лікує рани» можна в церковній інтернет-крамниці УГКЦ за цим посиланням: shop-ugcc.com.ua/shop/diyalog-likuye-rani/.

Руслана Ткаченко