Коли я читаю, як непросто зараз в нашій країні біженцям з Криму і Донбасу, згадую який здійснив на мене колись величезне враження роман ізраїльського письменника Елі Аміра “Півень спокути”.
Це історія єврейського хлопчика, який разом з батьками несподівано опиняється в ізраїльському таборі для біженців. Рідний Багдад, звичне життя, накопичене стан, будинок, друзі – все виявляється в минулому. Є тільки ти і Батьківщина, на якій все тобі чуже і незрозуміло. Батьківщина, яка до того ж воює і не може забезпечити тобі гідного життя, до якої ти звик в Багдаді. І, на відміну від тих, хто приїхав в цю пустельну бідну країну добровільно, вважаючи цю землю своєю, ти ніколи не замислювався про можливість репатріації. Ти хотів небагато: спокійно жити в Багдаді, залишаючись євреєм. Хіба в цьому бажанні є щось особливе?
Звичайно, ні. Як немає нічого особливо в бажанні жити в Донецьку та Сімферополі, залишаючись українцем. Але іноді історія наближається до тебе і твоїм близьким на відстань витягнутої руки і немає нікого і нічого, що змусило б її зберегти дистанцію. І ти опиняєшся наодинці з Батьківщиною – неблагополучною, бідною, неулаштованою, ще не модернізованою, а нерідко і байдужою. І до того ж воюючою з ворогом.
Можна, звичайно, пред’являти цій Батьківщині претензії. Можна розповідати новим сусідам, що якщо сьогодні ціною незліченних жертв не звільнять твій рідний дім і не покарають твоїх старих сусідів, завтра окупанти прийдуть до їх власного порогу. А можна просто віддати собі звіт в тому, що сталося з тобою і державою – і почати будувати країну. Це куди більш вдячне заняття.
Арабським євреям знадобилися роки, щоб з людей, які не розуміють, куди і навіщо вони потрапили, стати новий елітою Ізраїлю. Це були дуже непрості десятиліття, але саме вони визначили здатність ізраїльтян вижити і згуртуватися. І так, я розумію, що людям, які опинилися в нестерпної ситуації, зовсім не потрібні повчальні поради від співвітчизників. Їм потрібна допомога.
Але в Тель-Авіві все одно безпечніше, ніж в Багдаді.
Дописувач:
