Політика

Байки про Виборчий кодекс

Україні не потрібна кодифікація виборчого законодавства. В деяких державах Європи, які ще й не належать до флагманів демократії, прийнято кодекс. Не варто нав’язувати те, чим не користуються самі ж європейці.

Запровадження такої практики не вплине на стабільність профільного законодавства, адже Конституція надає кодексу такого ж статусу що і закону, тож його зміна здійснюється за тією ж процедурою.

Ці та багато подібних аргументів лунають з вуст противників виборчого кодексу. Втім, останні не хочуть визнавати, що всі вони притягнуті за вуха, а то і не відповідають дійсності.

Натомість приватний політичний інтерес один, і він дуже чітко проглядається через словесну завісу. Глобальний політичний документ не може бути прийнятий без суспільної легітимізації виборчої системи.

Якщо пройдемо цю точку неповернення, то перед наступними місцевими чи парламентськими виборами переконати когось у потребі чергових “реформ” буде вкрай складно.

Адже за умов правильної організації процесу політичного діалогу, узгодження та пошуку компромісів, Кодекс стане формою суспільного договору.

А як же це незручно з точки зору політичної доцільності.

Сьогоднішній стан речей задовольняє не одну парламентську фракцію. За рік до виборів зробили соціологічні заміри і визначили, яка виборча математика додасть мандатів до кошика політичної більшості, починаючи від методу їхнього розподілу, закінчуючи системою.

А ще можна поекспериментувати з виборчою географією та вдало нарізати округи під електоральні групи, зручні для окремих кандидатів.

За роки незалежності України діяло 6 законів тільки про вибори народних депутатів. За цей час 29 законами вносились поправки та доповнення до чинної на той момент редакції.

Нестабільність очевидна. І ця гойдалка, на жаль, не “удосконалила” ані законодавчу базу, ані виборчу систему, яка б сприяла встановленню запобіжників проти різних форм адмінресурсу та політичної корупції. Та спонукала б до внутрішньо партійної демократії.

Досконалих законів у такій складній темі, як вибори, ще і в країні з глобальним рівнем корупції (2012 рік – 144 місце у рейтингу TransparencyInternational, поруч з Конго та Сирією) бути не може.

Точніше, жоден нормативно-правовий акт не вирішує самостійно проблему дотримання законодавства, чи захисту прав, якщо не діє правоохоронна чи судова система.

Наблизитись до якісного, юридично та політично зваженого і узгодженого з зацікавленими сторонами документу є цілком перспективним завданням.

А це перший етап. І тут в авангарді подій опинилось фатальне для держави словосполучення – “відсутня політична воля”.

На рівні декларацій представники всіх парламентських сил, включно з комуністами та регіоналами, заявляли, що кодифікація потрібна. Два останніх президенти – Віктор Ющенко та Віктор Янукович – висловлювали готовність ініціювати та підтримати цей процес.

Рукописи ж не горять. Для прикладу, у 2010 році після місцевих виборів, які відбулись з порушенням міжнародних стандартів, президент Янукович створив навіть робочу групу, яка повинна була розпочати роботу над Кодексом і визнав, що законодавство потребує негайного реформування.

Втім, замість кодифікації, руки дійшли лише до закону про парламентські вибори, а темою табу стала виборча система.

В народі кажуть: почали за здоров’я, закінчили за упокій.

Мова про кодифікацію виборчого законодавства ведеться вже 15 років, а в Верховній Раді попереднього скликання було зареєстровано 2 проекти кодексу, один з яких отримав позитивну оцінку Венеціанської комісії.

Але, зі слів Мін’юсту, це настільки складне питання, яке також постійно не на часі, що братись за нього поки не варто.

Хоча важко повірити, що виборчий Кодекс потребує більшої юридичної, правової, політичної підготовки ніж Податковий, Кримінальний чи Трудовий.

Незважаючи на всі заперечення, напередодні саміту у Вільнюсі, Міністерство юстиції 11 вересня планує обговорити тему кодифікації на окремому заході, в якому візьмуть участь міжнародні та українські експерти, політики, представники уряду.

22 країни Європи застосовують виборчий кодекс, а ще 8 частково. Останні, наприклад, кодифікують вибори до парламенту та президентські, а щодо місцевих регламентують лише основні положення.

Серед тих, хто не боїться складних питань – Франція, Польща, Іспанія, Швеція та Швейцарія, Грузія, Фінляндія та інші.

Таким чином, в країнах, які мають високі показники щодо стану демократії, усувають проблеми дублювань, пробілів та суперечностей у законодавчій базі. Адже основні норми поширюються на всі рівні виборів.

Тобто не можна на місцевих виборах скасувати реєстрацію кандидата за виготовлення поліграфічної продукції без вихідних даних, а на парламентських дозволити “пити кров дітей”.

Останнє порівняння, звісно, перебільшення, але кандидати, які балотуються до органів місцевого самоврядування відповідно до законодавства за два попередження від територіальної виборчої комісії можуть бути зняті з перегонів, тоді як кандидати в народні депутати мають щодо порушень індульгенцію.

Не менш цікаве порівняння щодо кворуму для виборчих комісій в день голосування. Так, винятково під час президентської кампанії протокол за результатами підрахунку голосів на дільницях легітимний, навіть за умови наявності в ньому лише трьох підписів.

Спостерігачі від громадських організацій на парламентських виборах мають статус та права суб’єкта виборчого процесу, на місцевих наближені в повноваженнях до журналістів і можуть збирати і поширювати інформацію про вибори, але не складати акти, чи писати скарги. А під час президентських їх взагалі нема.

Це лише одиничні приклади розбіжностей.

Кодифікація, натомість, звела б основні положення виборчого процесу до одного знаменника. Якщо переглядається одна процедурна норма в законі, наприклад, щодо виборів парламентських, то аналогічну зміну потрібно було б вносити в інші закони, які регламентують решту рівнів виборів.

А уявіть, яку вагу матиме цей документ? Більше 500 статей в одному з проектів. Тут щось важко заперечити, хоча позитивів більше: і від маніяка на вулиці можна відбитись, і в разі браку часу на спортивний зал можна застосовувати.

Мораль тут дуже проста. Якщо живемо в період старту виборчої кампанії 2015 року, то кожен з мислячих кандидатів у президенти повинен оголосити, що за його першої каденції буде прийнято якісний, політично узгоджений документ, суспільний договір між зацікавленими сторонами.

І процес цей повинен бути не симулятивним, а реальним і зваженим. Кандидату також варто не приховувати, яку саме виборчу систему вважає більш придатною для застосування в Україні протягом найближчого десятиріччя, в якому форматі буде здійснено пошук порозуміння між політичними гравцями.

Така дія точно би додала балів політикові в очах експертної громадськості та думаючих виборців.

Ольга Айвазовська, для УП

Читайте нас : наш канал в GoogleNews та Facebook сторінка - Новини України

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.