Святими стаємо, живучи Блаженствами, що є магістральною дорогою, оскільки прямують в протилежному від світу напрямку. Всі можуть стати святими, бо Церква завжди навчала, що це – загальне покликання, доступне для кожного, про що свідчать чимало святих, «що живуть по-сусідству». Життя в святості тісно пов’язане із життям милосердя, яке є «ключем до неба». Отож, святий – це той, хто вміє зворушуватися та зрушитися з місця, аби допомагати нужденним і зціляти злидні. Це той, хто ховається від замислів давніх, але завжди актуальних єресей, і той, хто, крім всього іншого, «здатен жити з радістю та почуттям гумору» в цьому агресивному й поспішному світі.
Саме дух радості Папа Франциск обрав як вступ до свого нового Апостольського напоумлення «Gaudete et exsultate» (Радійте й веселіться) на тему святості в сучасному світі. Воно розпочинається словами Ісуса, зверненими до тих, які через Нього зазнають переслідувань і принижень. У п’яти розділах, на які розподілені 177 пунктів документу, Папа слідує за провідною думкою всього свого навчання про Церкву, покликану бути близькою «до страждаючого Христового тіла». Він підкреслює, що це не «трактат про святість з багатьма визначеннями та розрізненнями», але спосіб причинитися до того, аби ще раз прозвучало покликання до святості, вказуючи на «його ризики, виклики й нагоди» (п. 2).
Перш, ніж говорити про те, що слід робити, аби стати святими, в першому розділі Папа зупиняється на «покликанні до святості», запевняючи в тому, що для кожного існує шлях вдосконалення, і не слід знеохочуватися, споглядаючи «приклади святості, які здаються недосяжними» або намагаючись «наслідувати те, що не було задумане» для нас (п. 11). «Святі, які вже перебувають перед Божим обличчям», – стверджує Папа: «нас заохочують та супроводжують» (п. 4). Але святість, до зростання якої закликає Бог, це святість щоденних «простих жестів» (п. 16), про які свідчать ті, які живуть поруч із нами, так би мовити, «середній клас святості» (п. 7).
В другому розділі Святіший Отець викриває тих, кого називає «вишуканими ворогами святості», що вже неодноразово ставали предметом його роздумів, зокрема, під час проповідей у каплиці «Дому святої Марти», в Апостольському напоумленні «Evangelii gaudium», як також у нещодавньому документі Конгрегації Віровчення «Placuit Deo». Мова йде про «гностицизм» та «пелагіянізм», що є багатовіковими викривленнями християнської віри, зберігаючи «тривожну актуальність» (п. 35).
Гностицизм, за його словами, є самохвальбою «розуму без Бога і без тіла». Мова йде про «марнославну поверховність», яка претендує на те, щоб приручити «таїнство Бога та Його благодать», й доходить, таким чином, до того, що віддає перевагу «Богові без Христа, Христові без Церкви, Церкві без людей» (п. 37-39).
Нео-пелагіянство, як зауважує Папа, є ще однією помилкою, породженою гностицизмом. У цьому випадку об’єктом поклоніння стає не людський розум, але «особисте зусилля», «воля, позбавлена смирення», яка почувається вищою від інших, бо дотримується «чітких норм», або ж залишається вірною «деякому католицькому стилеві» (п. 49).
«Одержимість законом» чи «показне дбання про літургію, доктрину чи престиж Церкви» є для Папи, зокрема, типовими рисами християн, які спокусились цією відроджуваною єрессю (п. 57). Святіший Отець, натомість, нагадує, що Божа благодать перевищує «здатність розуму й силу волі людини» (п. 54), ми, натомість, «ускладнюємо Євангеліє та стаємо невільниками схем» (п.59)
Поза межами всіх «теорій про святість» стоять Блаженства, які Папа ставить у центрі третього розділу, стверджуючи, що в нагірній проповіді Ісус «в усій простоті пояснив, що означає бути святими» (п. 63). Отож, він розглядає Блаженства один за одним, від убогості серця, що включає «поміркованість у житті» (п. 70) до «реагування з покірною лагідністю» у світі, в якому «повсюди сваряться» (п. 74). Від мужності дозволити болеві інших нас пронизати та мати співчуття, в той час, як світське наставлення «ігнорує та відвертає погляд» (пп. 75-76), до «шукання справедливості з почуттям голоду й спраги», в той час, як корупція розбиває життя (пп. 78-79). Від «дивитися й діяти з милосердям», що означає допомагати іншим та прощати (пп. 81-82), до «зберігання серця чистим від усього, що забруднює любов» (п. 86). Від «сіяння» миру й суспільної дружби, усвідомлюючи складність прокладання мостів серед відмінних людей (пп. 88.-89), до прийняття переслідувань, бо сьогодні послідовність Блаженствам «може бути несхвальною, підозрілою чи висміюваною», але, однак, для того, щоб жити Євангелієм, не можна чекати, «щоб усе навколо нас стало сприятливим» (ч. 91).
Одне з Блаженств, а саме «Блаженні милосердні», виражає, за словами Папи, «велике правило поведінки» християн, описане в 25-му розділі Євангелії від Матея, розповіді про Страшний суд. Вона показує нам, що бути святими не означає «закочувати очі у вигаданому екстазі» (ч. 96), але жити Богом через любов до найостанніших. На жаль, існують ідеології, які «калічать Євангеліє». З одного боку, це християни, які живуть без взаємин з Богом, «перетворюючи християнство в своєрідну ГО» (п. 100), а з іншого – ті, які «не довіряють соціальному заанґажуванню інших», вважаючи його поверховним, секуляризованим, «комуністичним і популістським» (п. 101), або ж «роблять його відносним» в ім’я етики. Папа підкреслює, що захист кожної категорії слабких і беззахисних людей повинен бути «стійким і натхненним», чи то йдеться про прийняття мігрантів, чи про біоетичні проблеми.
Святіший Отець, звернувши увагу на те, що «насолоджуватися життям», до чого заохочує «гедоністичне споживацтво», суперечить «прославлянню Бога», Який закликає жертвуватися через діла милосердя (пп. 107-108), в четвертому розділі переходить до «обов’язкових» характеристик, необхідних для того, щоб зрозуміти стиль життя в святості: «витривалість, терпеливість і лагідність», «радість і почуття гумору», «сміливість і запал», дорога святості, як подорож, прожита «в спільноті» та в «постійній молитві», що веде до «споглядання», яке не є «втечею від світу» (пп. 110-152).
Оскільки християнське життя – це «постійне» змагання зі «світською ментальністю», яка робить нас «пересічними» (п. 159), свої роздуми Папа завершує у п’ятому розділі, заохочуючи до «боротьби проти лукавого», який не є «міфом», але «особою, яка нас мучить» (пп. 160-161). Слід «пильно» протистояти його нашіптуванням, використовуючи «могутню зрою» молитви, Святих Тайн, а також життям, пронизаним ділами милосердя (п. 162).
Важливим є «розрізнення», особливо в наш час, який «пропонує величезні можливості для дій та розваг», від подорожей до невластивого використання технологій, які «не залишають вільного простору, в якому міг би пролунати Божий голос». Папа закликає до особливого дбання про молодь, що часто наражається на «постійне перескакування з теми на тему» у віртуальних світах, далеких від дійсності (п. 167). «Розпізнавання робимо не для того, аби відкрити, що ще можемо отримати від цього життя, але щоб розпізнати, як можемо краще сповнити місію, яка ввірена нам у Хрищенні» (п. 174).
