Анна з “мультяшним” позивним Гайка. 26 років. Бойова медична сестричка, яка щодня рятує воїнів 80-тої Десантно-штурмової бригади, евакуюючи поранених з найважчих ділянок фронту, куди мало хто може дістатися.
У 2015-му закінчила медичний коледж і кілька місяців працювала у цивільній лікарні в терапевтичному відділенні палатною медсестрою. Але дівчині захотілося бути корисною на фронті, спробувати в бойових умовах допомагати українським воїнам. Тож в грудні 2016-го вирушила добровольцем, підписавши дворічний контракт.
“Я тоді працювала в місті, де знаходиться одна з військових частин і бачила, як йдуть ешелони техніки, і наші хлопці вирушали на фронт”, – каже Анна. “Захотілося теж бути корисною… Спочатку побула в десантному навчальному центрі, пройшла підготовку, здійснила перший стрибок, познайомилася з усім колективом і тоді поїхала”.
“Коли я прийшла у військо, було страшно, бо це все було невідоме та незвичне, – розповідає Анна. – “Я звикла бути цивільною людиною, яка робить те, що їй хочеться, а не те, що їй наказують”.
Вперше на фронт потрапила у Піски на Донеччині після того, як пройшла додаткові медичні навчання, адже цивільна медицина відрізняється від бойової. За словами Анни, “у лікарні все під рукою, медики мають техніку та ресурси, а фронті по-іншому…”
“У мене був молодий хлопчина з вогнепальним кульовим пораненням гомілки”, – пригадує Анна першого пораненого, якого рятувала. “Я тоді так переживала, що навіть катетер не могла з першого разу поставити. Але потім все якось склалося. Дуже хороші лікарі були зі мною тоді в екіпажі, допомагали у всьому.
Наприклад, кожного разу ми розмовляли щодо виїзду, вони мені вказували на помилки, я робила відповідні зміни в своїй роботі. Знала, що на колег можна покластися, легко було з ними працювати.”
З початком повномасштабного російського вторгнення Гайка не вагалася – в перший день знову була у військоматі і уже 24 лютого першим автобусом мобілізованих разом з чоловіком повернулася у військо.
Зізнається, що зараз стало складніше, адже – це ще більш жорстка війна. Поранення стали значно важчі…
Доводиться працювати в надскладних умовах. Автівка екіпажу достатньо прохідна, може їздити по передових ділянках фронту. Тож медики евакуюють поранених безпосередньо з поля бою, намагаючись реанімувати воїнів під час руху.
“Ми чергували на донецькому напрямку подобово, міняючись екіпажами”, – Анна розповідає про ситуацію на початку повномасштабного вторгнення. ‘Бували такі дні, що за день в нас було з ранку до вечора 30 поранених, не рахуючи 200 – их, і це ще без ночі. А в нашому медичному “Хамері” могли вивозити й десяток поранених. З них могло бути два тяжких, а всі інші – середні, ті, які могли сидіти. Вони сиділи зверху, збоку біля важких, на салоні, біля водія, скрізь, де могли влізти, там і сиділи…”
“Був військовослужбовець іншої бригади з проникаючим ураженням грудної клітки”, – розповідає про найважчого пораненого. “Він помер в нас у машині. Ми проводили реанімаційні заходи, але вони були не ефективні. Був віком молодший за мене. Це для мене було найтяжче.”
“Зараз війна артилерії. Більшість поранень від артилерійських обстрілів. Ураження вогнепально-осколкові або ще можуть бути мінно-вибухові. Обстріли тривають постійно. Передова – це кров, хаос та страх”.
Аня каже, що війна змінила її життя. Почала цінувати кожну мить, моменти, які раніше здавалися звичними. Зізнається, “не цінувала елементарне: наприклад, митися щодня, спати в ліжку, їсти домашню їжу…”
Продовжує робити все, що в силах, аби наші військові якнайшвидше перемогли ворога. Мріє повернутися з чоловіком додому, народити дітей і жити у щасливій та вільній Україні.
З репортажу Христини Парубій, Espresо
Селфі від самої Анни.
