Святий Бенедикт народився близько 480 року в Нурсії, італійському містечку, в заможній родині. Зростав Бенедикт у час, коли християнська Європа, зруйнована поганами й аріанами, хилилася у бік варварства. Христова Церква була розбита єресями. Міста й села були сплюндровані війною й пограбуваннями. Безсоромність панувала як в поган, так і в християн.
До школи св. Бенедикт ходив у Римі, де вивчав право; однак, побачивши, що його шкільні побратими наслідують погані звичаї старших, налякався їхнього злого прикладу, відрікся свого правничого звання. Йому тоді було приблизно 20 років.
Покинувши Рим, Бенедикт і його нянька перебували якийсь час у Сабінських горах, де разом працювали зі священиками й світськими людьми при місцевій церкві. Там сталася одна чудесна подія. Коли одного дня нянька розбила позичений дзбанок на воду, Бенедикт сердечно помолився і той знову став цілий. Побачивши, що після того випадку люди почали надто ним цікавитися, Бенедикт розпрощався з нянькою і однієї ночі вирушив у невідому дорогу шукати такого місця, де він був би далеко від грішного світу й щоденних до злого, а ближче до Бога, якому одному він бажав служити в абсолютному спокою. Мандруючи, зайшов Бенедикт на високу гору Субіяко.
У тій дикій і скелястій місцевості, на руїнах Неронової вілли, він зустрів богомільного монаха Романа, якому відкрив своє гаряче бажання стати пустельником. Роман жив у монастирі. Йому припав до серця молодий римлянин, який задля чистоти перед Богом покинув світ і прийшов в дику пущу шукати захисту своїй побожності, тому охоче став його духовним опікуном. Подарував Бенедиктові чернечу рясу зі шкури, а згодом показав йому печеру, над якою була висока скеля, якою ніяк не можна було дістатися до печери, а знизу доступ був надзвичайно важким і небезпечним через прірву й густі зарослі. У тій самотній печері Бенедикт провів три роки богомільного життя, про яке знав тільки Роман, який нікому не відкрив таємниці св. юнака, щодня ділячись з ним своїм хлібом, зіллям і ягодами; Бенедикт витягав собі цю скромну поживу догори в кошику за допомогою шнура, спущеного по скелі.
Хоч св. юнак жив далеко від людей, проте ворог нашого спасіння відшукав його й там. Одного дня довкола його обличчя почала крутитися мала чорна пташка, а коли Бенедикт прогнав її від себе знаком св. хреста, його уява намалювала йому постать однієї жінки, яку він бачив ще в світі. Побожний юнак відчув до неї такий сильний потяг, що, здавалося, не встоїть проти спокуси, покине свою пустельню та повернеться у світ. Однак у найприкрішу хвилину св. юнак скинув з себе одежу, кинувся у терни, що росли біля його печери; там він доти качався й ранив своє тіло, аж доки спокуса не відступила. З того часу він уже не мав тілесних бажань.
Між Субіяко і Тіволі був чоловічий монастир. Коли помер настоятель того монастиря, монахи прибули до Бенедикта і просили його стати їхнім ігуменом. Бенедикт спочатку відмовлявся, але зрештою погодився.
Як настоятель монастиря Бенедикт вимагав від своїх ченців вести суворе життя монаршого послуху, покори, приборкуючи тіло й дух. Але призвичаєні до безкарності, монахи скоро почали нарікати на суворість св. Бенедикта. Дізнавшись про це, він попрощався з ними і вернувся до Субіяко, але вже не для того, щоб жити на самоті, а щоб розпочати те велике діло, до якого Бог готував його впродовж трьох років життя на самоті.
Коли св. Бенедикт повернувся до своєї печери, почали прибувати до нього люди, які бажали залишитися з ним у дикій пустелі. Тоді св. Бенедикт зорганізував життя осіб, посвячених Богу, яке він задумав у тиші своєї печери: «зібрати разом, наче в одне Христове стадо, святих ченців, розпорошених по монастирях і країнах, з’єднати їх в одну громаду, щоб скріпити їх братніми зв’язками в домі Господа під одним монаршим уставом і в постійній прославі Божого імені».
Св. Бенедикт думав про одні монаші правила і створення на Заході тільки одного чернечого Чину, щоб таким чином покласти край різним розпорядженням настоятелів і сваволі поодиноких монахів, а також закріпити спільне життя в монастирях. У той час бенедиктинці не мали ще своїх правил, можливо, керувались правилами св. Василія або, згідно з одним старовинним писанням, «монахи 12-ти монастирів вчилися чернечому життю не за якимось писаними правилами, а наслідуючи приклад життя св. Бенедикта». Від усіх своїх монахів св. Бенедикт вимагав суворого послуху, перебування в одному монастирі аж до смерті, фізичної і розумової праці, охочої участі в св. Літургії.
Хто не погоджувався з такими вимогами, міг спокійно йти собі своєю дорогою. Авантюрники й напівмонахи не мали в Субіяко місця.
Коли слава про зорганізоване життя в монастирях св. Бенедикта дійшла до Рима, – багаті й убогі люди почали прибувати до Субіяко та просити в св. засновника тих славних монастирів прийняти їх до монашої спільноти; і він приймав усіх, незважаючи на їхнє національне походження й суспільне становище. Згодом почали батьки приводити до святого своїх синів, щоб він виховував їх та заохочував до монаршого життя. Св. Григорій оповідає про двох таких синів римських шляхтичів-патриціїв: 7-літнього Плакида і 12-літнього Мавра. Ті юнаки були попередниками усіх тих учнів, які в наступних сторіччях виховувалися по Бенедиктинських монастирях.
Молодий Мавр згодом став помічником святого. Коли одного разу св. Бенедикт сидів у своїй келії, малий Плакид набирав з річки воду в відерце, посковзнувся і впав у воду. Святий звелів Мавру бігти та витягнути Плакида з води. Мавр негайно побіг за своїм малим побратимом, схопив його за волосся і витягнув на берег; аж тоді зрозумівши, що він біг по воді, наче по землі. Коли здивований Мавр оповів те чудо св. Бенедиктові, святий відповів, що це був наслідок його послуху, хоч юнак був переконаний, що це сталося за посередництвом святого. Малий Плакид додав, що тоді, коли Мавр витягав його з води, він бачив над собою мантію св. Бенедикта, а Мавра побачив аж на березі.
Провівши близько 30 років в околиці Субіяко, св. Бенедикт не міг спокійно дожити віку між своїми учнями та радіти їх духовним поступом. Сталося це через заздрість і нападки одного негідного священика, який жив у тій околиці. Зрозумівши, що його лихий сусід напосідає тільки на нього одного, він вирішив залишити Субіяко й переселитися на гору Кассіно, яка знаходиться між Римом і Неаполем.
Прибувши туди зі своїми ченцями, св. Бенедикт насамперед вирішив закріпити там Христове Царство. Після 40-денного посту й молитви почав проповідувати народові християнську віру. Його проповіді й чуда навернули багато поган, які згодом допомогли йому зруйнувати поганську святиню з ідолом. На тому місці збудував святий дві молитовні на честь св. Йоана Христителя й св. Мартина. А довкола тих каплиць почав поволі, з нових і старих будівель, виростати славний на весь світ Бенедиктинський монастир Монте Кассіно. Йшов 525 рік.
У той час святий написав славний монаший устав, у якому, як сказав св. Григорій, – «увесь спосіб життя й карності, бо святий муж вчив так, як сам жив». За бенедиктинським уставом життя монахів проходило у літургійних молитвах, науці й праці. Ченці жили під проводом спільного духовного настоятеля. Написав його св. Бенедикт для ченців-несвящеників; сам святий теж не був священиком.
Свої правила написав св. Бенедикт головно для своїх монахів у Монте Кассіно, але на бажання Папи Гормізда їх визнали ченці всієї Римської імперії. Устав св. Бенедикта був призначений для тих, що, відрікшись своєї власної волі, беруть на себе «сильну й ясну зброю послуху, щоб боротися під прапором Христа Господа, нашого правдивого Царя».
Устав св. Бенедикта був останньою великою пам’яткою римського права й державності. Монаший стан безумовно пов’язаний з поняттям монархізму: архімандрит-абат тримає всю владу в своїх руках, але він не всемогутній володар, а лагідний батько. Його дорадники – найгідніші з братів, ігумен-пріор й декани. Убогість є священним добром. Кожний монах урочистою заявою перед Господнім вівтарем посвячує своє життя Богу. Він довільно розпоряджається своїм майном, але зобов’язується на майбутнє вже ніколи не бути ні власником, ні незалежним споживачем. Денний розпорядок у монаха точно визначений: на молитву, науку й працю. Монастир повинен бути незалежним від зовнішнього світу, щоб ченці не відлучалися від спільного монастирського життя; тому веде своє власне господарство, сіє і жне, меле і пече свій щоденний хліб, навчає всяким ремеслам й таким чином стає своєрідною мініатюрною державою у державі. Навіть покарання передбачене для тих, що порушили свої добровільно взяті зобов’язання жити життям євангельських чеснот; але чернеча кара – духовного характеру: позбавлення ласки участі в спільному св. Причасті, трапезі, нарадах і т.п. Невиправні повинні відійти.
Твердої постелі, скромної їжі, тяжкої праці, нічного чування, вічного послуху, безоглядного вбожества – стільки зречення свого власного я ще ніхто не домагався на християнському Заході. Та в усьому тому не біло нічого примусового: все те вибирав собі кожний чернець добровільно як дорогу до вищої мети, щоб перемогою над гордістю й чуттєвістю стати досконалим Божим слугою, який любить Господа всім своїм серцем, більше, ніж самого себе й понад усе, що поза Богом.
Святий мав сестру-близнючку на ім’я Схоластика, яка все своє життя провела в посвяченому Богу дівоцтві й була ігуменею жіночого монастиря недалеко від Монте Кассіно, яким керувала під проводом брата. Раз на рік відвідував св. Бенедикт сестру в її монастирі з кількома своїми монахами, і тоді проводили вони разом день у монастирській розмовниці.
Бог об’явив св. Бенедикту, що кінець його трудолюбного життя близький. За шість днів до смерті сказав святий викопати собі гріб; коли був уже готовий, св. Бенедикт дістав гарячку. В останній день свого життя сказав занести себе до церкви св. Йоана Христителя, де прийняв св. Тайни. Після святого причастя, підтримуваний монахами, він став на ноги і з піднесеними до Бога руками почав молитися. Проказуючи слова молитви, віддав Богові свою святу душу. Сталося це 14 березня 550 року. Прожив св. Бенедикт 63 роки. Поховали його поруч з його сестрою св. Схоластикою, яка відійшла до Бога раніше нього.
Св. Бенедикт був Богом вибраним, особливо благословенним мужем. Його духовні сини, злучені одним архімандритом, дотримуючись одного уставу, жили по своїх монастирях щасливим життям, а водночас далеко поза стінами своїх монастирів несли благословіння людським душам. Постійно зайняті молитвою і працею як тілесною, так і духовною, вони вирубували неприступні ліси, висушували непрохідні болота, обробляли непридатні землі й засновували не тільки нові монастирі, а й села та міста. В часи свого найвищого розквіту налічував Бенедиктинський чернечий орден понад 60 000 монахів, з яких вийшло 28 Пап, 200 кардиналів і тисячі єпископів. Без цього ордену пропали б стародавні писання не тільки поганських мудреців, але й церковних отців. З хроні чину черпаємо історичні дані з давніх-давен. Найкращі пам’ятки архітектури IX-XIII сторіч були початі й закінчені бенедиктинцями. Усі відомі сьогодні мистецтва й ремесла були виплекані за їхніми монастирськими мурами. Бенедиктинці досліджували закони природи й музики, залишивши нам у спадщину свої знання. І до цього часу працюють учителі, вчені, проповідники Божого слова з цього чину, поширюючи віру і знання.
Св. Бенедикт врятував духовну спадщину стародавнього Риму від пожарів, переселення народів, передавши середньовіччю римську дисципліну, знання управління державою та її організацію. У його особі ми знаходимо всі притаманні ознаки, що зробили Рим великим володарем світу; тільки все його єство служило не творенню й утриманню військово-політичної державної могутності, а прославі Христа в душах напівварварського середньовіччя.
У св. Бенедикті світ побачив людину, яка невпинно боролася зі своїми пожаданнями, зреклася власної користі і розкоші та виконала геройське завдання. Життя св. Бенедикта свідчить благодать, яку Бог дає своїм вірним слугам.
За матеріалами: Андрія Йосафата Григорія Труха «ЖИТТЯ СВЯТИХ»
