Жодних ілюзій – метастази совка просто вичікують момент.
23 лютого. Кривий Ріг. Левітановські інтонації, гвоздики, гіперпафос, червоні прапори, серпи-молоти і «совєтская родіна». Страшний сон? Сумна реальність. Хто не в курси, найяскравіші уривки шабашу тут:
Давайте змоделюємо – незалежна держава Україна чітко розуміє, що радянська армія була одним із інструментів придушення української незалежності. Ну чи допустима… Як 23 лютого – день армії, яка придушувала українську незалежність міг бі подаватися в НАЦІОНАЛЬНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ військово-історичному музеї? Ну, наприклад, там могла б з»явитися експозиція про злочини радянської армії. Від феменістичний загонів території довкола Голодомору, до придушення повстанського руху і різноманітних інтервенцій. Альо ні, керівництво національного (!) військово-історичного вирішує нагадати парад окупаційних… ой, вибачте – червоної армії – в завойованому (відбитому в українського уряду) Києві. Так-так – 1923 рік. – фактично парад на руїнах української державності. НВІМУ подає фото де червоний парад приймає такий собі Клім Ворошилов. Текст і фото можна знайте тут: https://www.facebook.com/nvimu/posts/788452248014487
Як не крути, а минуле Владислава Таранця (директор музею) під вивіскою клубу «Червона зірка» регулярно нагадує про себе. Та й чи це минуле? Якщо в риториці досі присутні «німецько-фашистські загарбники», «велика вітчизняна війна» та інші радянські ідеологічні штампи. Ні, хоббі, є хоббі. Комусь до душі РСЧА, іншим – Вермахт, британська чи амеркианська армії. От тільки чому особисте, та ще й радянське, взяло гору над державним? І це в Києві, коли в одному кварталі УІНП, в двох кварталах АП, ВР і КМУ.
Хоча, близькість владних структур може грати зовсім не позитивну роль. Історична політика в країні лишається не артикульованою. Офіційно влада (жодна вертикаль) не наважується заявити своє ставлення до періоду радянської окупації. Уривками, натяками, напівмірами – так. Системно –
ні. Шкода. Литва, Латвія і Естонія, на які ми любимо посилатися, нікого це давно і досить таки чітко. У нас же постійне озирання – а як реагуватиме електорат? Ну, в тій же Латвії російська(совкова) 5 колона теж досить активна, як і у нас, але ж країна намагається рухатися вперед. А ми? У нас, схоже, знову гору може взяти риторика «давайте зклеювати країну». Вибачте, але кого із ким?
Чи можна «склеїти» покоління зажурених – «какую страну просрали» – із поколінням співаючих «душу й тіло ми положим за нашу свободу»? Чи можна об»єднати Вілкулів, Лєнку-Бондарєнку, Монтян, Шаріїв, Гужв і прочу нечисть зі Сліпаком, Небесною Сотню, Кіборгами? Як можна склеїти «за нашу савєтскую родіну» і «…в мене є садок вишневий, він тут» (це слова Старого з к-ф «Кіборги»)? ЯК?!
Так, ясна річ, у нас багато люмпенізованого люду, багато людей, які ностальжі за молодістю плутають із маренням, що «раніше краще було». Совків багато. Тих, хто ведеться на соціальний популізм – багато. Злет симпатій до Смороду тому яскравий доказ. Альо совкам молодість не повернеш, а соцподачками довго не протягнеш. Не треба клеїти ті, що апріорі є іншими матеріями.
Ті, хто біля керма країни чи планують там діва, мають раз і на завжди визначитися – вони хочуть йти вперед із тімі, кому 20-30-40+ чі шукати компромісів із тімі, хто 55-60-65+ і кому ніякого «вперед» не треба, адже по життю у них вже все позаду? Зауважу – цифри, це не фізичний вік, а ментальний. Деякі молоді – геть трухляві, деякі літні люди – криця. Суть в тому, що не можуть люди минулого бути гальмом для тих, хто йде далі. Не можуть ті, кого влаштовувала комуналка диктувати умови тім, хто нарешті почав ремонт у власній (!) хаті!
Не треба ілюзій, що прогнувшись кілька разів перед совками, зможеш заволодіти кількома додатковими відсотками голосів. Совки, це гниття – один раз поведешся – інфікують. І молодих. І середнього віку. А потім буде тріумф люмпенізованого бидла. Буде Крим і ОРДЛО – хоч каміння з неба».
Скажете, що перебільшення? Ні. Трикольорові шматки і ностальжі за совком були першими кроками на окупованих теріторіях ще в 2008 році, якщо не раніше. Це як щеплення – якщо організм не чинити опору, вірус мутує, посилюється і зрештою – гангрена.
Що робити? Раз і назажди покинути стратегію «як розірватися між двома копицями сіна». Досвід віслюка показує – ніяк – від голоду помреш.
Або ставка на конструктивний середній клас, який вже визначився – Україна понад усе, або нові пролетарії яким подавай «сватів», «рос попсу» і «це також наша історія».
Або категоричне – Україна є спадкоємець українських держав, ми маємо свою історію, ми спокутуємо наших злочинців, альо не дамо образити наших героїв… або нам знову намалюють минуле, яким його бачать з вікон Кремля. Або нульова толерантність до совка із усіма наслідками і в усіх витікаючих, або під гаслом «склеїти країну» ми остаточно випхаємо за кордон тих, кому комуналка в печінках.
Цей вибір має зробити влада. Цей вибір мають зробити політики, які хочуть будувати Україну, а не УРСР. Цей вибір мають зробити громадяни, які не хочуть минулого.
Що буде із совками? Вони традиційно мімікрують, коли зрозуміють, що їхні істерики ігноруються. Смороду змовкнуть, коли зрозуміють – порушення законів України жорстко карається. Демократія ж бо не вседозволеність. І державність сильна тоді, коли здатна себе захистити.
Але для початку треба зверни, що має бути написано на Вашій піднятому прапорі?
«За Україну…» , чи «за нашу савєтскаю родіну»?
Годині на визначення дуже мало.
