Мiй батько руйнував церкви та каплицi –
А спокутують за це навiть нашi правнуки
Мене звати Iван Гаврилович. Маю трьох рiдних дiтей та доньку-приймачку,
шестеро внукiв i правнука Iвасика. Хоч давно на пенсiї, донинi допомагаю
дiтям у родинному бiзнесi.
Так, нашу родину можна навiть назвати заможною. Можливо, багато людей, якi
живуть за межею бiдностi, не зрозумiють мене, та спробую пояснити: грошi i
нерухомiсть не дають вiдчуття щастя, бо нема головного — здоров’я.
Нi я, нi мої дiти чи внуки у цьому життi не чинили злого — не крали, не
вбивали, не обдурювали, не йшли по головах iнших. А проте важкi недуги
переслiдують нас з поколiння у поколiння. Не смертельнi, але такi, що
перетворюють життя на муку. Ще в дитинствi внаслiдок травми я став
iнвалiдом — втратив руку. Старший син бореться з хворобами нирок, донька
перенесла кiлька операцiй, має проблеми з тиском та серцем, наймолодша у 20
рокiв потрапила в аварiю й донинi пересувається на iнвалiдному вiзку. А
коли у нас з’явилися внуки i в кожного медики дiагностували йому якусь
хворобу, ми з дружиною вдарили на сполох.
Зiзнаюся, дiйшло навiть до грiха — ми зверталися до ворожок, екстрасенсiв
(у 80-х роках то було щось нове, i кожному шарлатану вiрили, як новому
Месiї). Пили “заряджену” воду, клали пiд подушку “намовленi” хусточки…
Сором нинi згадувати! Та, як це завжди буває, рано чи пiзно бiда приводить
людину до Бога. Ми стали ходити до церкви, охрестилися та навiть взяли з
дружиною церковний шлюб.
Згодом дiзналися про святi мiсця й вирушили на прощi. Пiд час
однiєї з них ми й познайомилися з монахом — братом Сергiєм.
Мудра i скромна людина вiдразу викликала довiру й бажання
викласти все, що на серцi. Ми довго розмовляли. Я розповiв про
нашi тривоги й бiди. Брат Сергiй довго дивився на мене, а потiм
сказав: “Дiти розплачуються за грiхи нерозкаяних батькiв. Треба
просити прощення у Бога та людей за скоєне тими, кого серед нас
уже нема, i молитися за спасiння їхнiх душ”.
Я стояв вражений… У головi блискавкою сяйнув спогад з далекого
дитинства, коли ми жили на Сходi України, звiдки родом мої
батьки: нiч, мої брати i сестри сопуть усi снi на печi, а менi не
спиться, бо чую, як мати тихенько плаче i щось шепоче. Я знав —
молиться, проте нiкому не казав, бо батько називав себе атеїстом
i голосно смiявся з вiруючих. А бувало, повертався вдосвiта
п’яний i розказував, як разом з такими ж, як i вiн, висаджував у повiтря
храм чи каплицю, валив придорожнi хрести.
“Я його вiрьовкою обмотав, дьорнули — порвалася. Тодi знайшли
ланцюга — i грузовичком! Пiшов у топку! — гримiв на цiлий
закуток батько про те, як нищили великого дерев’яного хреста бiля
церкви в сусiдньому селi. — А поп десь узявся, як сумасшедший
бiгав. Ну нiчого, добiгався — до стiнки його, як врага Родiни!”
Якось незнайома жiнка прийшла до нашої хати з iконою: на
святому лику був слiд вiд сокири. Вона плакала i намагалася
переконати батька спинитися. Ми, дiти, забилися в куток,
переляканi батьковим гнiвом: вiн виштовхав жiнку за ворота,
лаявся i кричав. Iкону, що випала з рук незнайомки, тихенько
пiдiбрала мати. Загорнула у лахмiття й сховала на горищi. Я те
бачив, проте за життя батька то була наша з матiр’ю велика
таємниця. Iкона пролежала у своєму сховку довгi десятилiття.
Згодом, коли родичi вирiшили розвалити стару хату, сам не знаючи
навiщо, я забрав iкону до себе додому. Нинi вона передi мною.
Богородиця дивиться скорботними очима, на щоцi — рана. А над
нею, наче живого, бачу батька, який замахнувся сокирою.
…Батько був високий, кремезний — здавалося, так i
пашить здоров’я. Вiн наче не вiрив, що може стати старим,
немiчним, що його можуть здолати хвороби. Зрештою, того i не
сталося: вiн загинув — зiрвався з банi храму,
коли на спiр полiз туди, аби iз самiсiнького верхiв’я збити
хреста. Ховали його як бiльшовика, — прощалися з тiлом у
сiльрадi. За його душу молилася лише мати, i та потай, бо часи
були страшнi. А невдовзi, коли вона сама помирала, шепотiла:
“Дiти, просiть у Бога i людей прощення, бо чекатиме вас кара до
сьомого колiна…”.
Я вiдразу ж переповiв спогади братовi Сергiю. “Що ж нам робити?” —
то було не запитання, а крик вiдчаю. “Сповiдь, молитва, душевний
пiст i благодiйнiсть”, — порадив монах. Пiсля того ми зважилися
на серйозний крок — всиновили дiвчинку-пiдлiтка з особливими
потребами. Не хочу навiть переказувати, скiльки пекельних кiл по кабiнетах
довелося пройти, аби добитися права виховувати знедолену дитину.
З Божою помiччю здолали всi перепони, i нинi Оленка — наша
четверта дитина, ясне сонечко в нашiй домiвцi.
Нещодавно ми з дружиною дочекалися правнука. Назвали хлопчика
Iваном на мою честь. Дитинка народилася здоровою, i ми зiтхнули полегшено.
Та коли дитинi минув рiк, сталося страшне: якось
серед ночi пролунав дзвiнок, i внуки повiдомили — Iвасика
термiново вiдвезли до реанiмацiї. Лiкарi не можуть поставити
дiагноз, дитя задихається, гине… Неймовiрними зусиллями медикiв
Iвасика вдалося врятувати. Нинi дитину перiодично возимо за
кордон на дороговартiсне лiкування, без якого, як кажуть фахiвцi,
не обiйтися усе життя. Знову i знову я згадував слова матерi
та монаха — просити прощення…
…Змолоду я почав працювати з деревом: влаштувався на меблеву
фабрику, пройшов шлях вiд простого робiтника до одного iз
заступникiв директора пiдприємства, отож добре знаю увесь
процес виробництва. Пiсля розвалу Союзу я вiдкрив власну справу.
Тяжко працював, залучив дiтей, тож бiзнес став родинним. Нинi
нашi меблi купують не лише в Українi, а й за кордоном. Пiсля
того як занедужав Iвасик, ми вирiшили розвивати меценатство.
Наша родина взяла пiд
опiку невеликий сиротинець: то ремонт допоможемо зробити, то одяг
дiткам докупимо, то екскурсiю влаштуємо.
А вiднедавна жертвуємо грошi на вiдновлення храмiв та сiльських
каплиць, вiд яких подекуди залишилися лише фундаменти. Разом з
майстрами шукаємо старих людей i просимо згадати, якими були
святинi, намагаємося знайти свiтлини, щоб вiдновити сакральнi
споруди такими, якими вони були до того часу, як на них
здiйнялися руки грiшникiв. При тому просимо у жодному разi не
вказувати, чиїм коштом вiдновлено ту чи iншу пам’ятку. А таке, до
слова, нинi буває часто: вклав гривню, а вимагає вибити на
таблицi своє iм’я i прiзвище. Я ж добре знаю — для того, щоб
жертва була прийнята, благодiйнiсть повинна бути безiменною.
На кожнiй сповiдi розказуємо священикам про вину нашого
предка-вандала i спокуту його нащадкiв. А нинi я сiв за листа, бо
нема кращого способу покаятися перед людьми, як через газету, яку
читають мiльйони. Люди, просимо вас пробачити i помолитися за
таких, як мiй батько, бо й справдi вони не вiдали, що роблять…
Iван Гаврилович з родиною, для
