Люди їдуть за кордон переважно для того, щоби заробити гроші на якийсь масштабний проект – освіту для дітей, зведення будинку. Зазвичай планують затриматися на рік-два, однак часто залишаються на десятиліття, а то й довше. Багато хто не повернувся і досі.
Ті ж, хто таки приїхав назад до України, з’ясовують, що за час їх відсутності життя склалося геть інакше, ніж вони собі уявляли. Знову адаптуватися до українських реалій виявляється непросто, розповідає Резонанс.
Флорій Шелест із Чернівців уперше поїхав до Португалії у 2001 році. Їхав на роботу за кордон, щоби віддати борги і заробити на будівництво власного будинку.
Як і більшість українців, він виїжджав за туристичною візою, але залишився, коли сплив її термін. Певний час він мешкав у Португалії без документів, потім легалізував своє перебування. За словами Флорія Лазаровича, ставилися до робітників зі Сходу в Португалії добре, однак були певні нюанси.
«Всі були з Буковини або з Молдови. Проблем не було. До нас гарно відносились, бо нас не треба було нічому вчити. З другого разу, скажем так, розуміли, що треба робити і для чого. Потім коли ми почали вивчати мову, нам стало гірше. Тому що ми чули, що про нас кажуть інші люди, місцеві. Той же інженер. І нас це почало ображати».
Загалом Флорій пропрацював у Португалії 11 років, щороку приїжджаючи на 2-3 місяці додому. Коли був за кордоном, зв’язок із родиною – дружиною, сином та донькою – підтримував по мобільному телефону. Дзвонив їм раз на тиждень, у неділю.
«Якщо я падав на телефон, це було надовго. Поки всі гроші не виговорив, усім дзвонив. Дуже важко було, коли тобі не дзвонять. А коли дзвонили, то це зазвичай були якісь не дуже приємні новини. Хтось пoмeр, туди-сюди»
Фінансова криза вдарила по економіці Португалії, а в спину українським заробітчанам почали дихати вихідці з інших країн, готові заробляти менше.
«Нам сказали – платим менше, а робите ту саму роботу. Мені це не сподобалось і я поїхав додому. Якщо я виконував ту саму роботу за 5-6 євро на годину, в кінці це було 3,50 – наполовину».
Повернення до Чернівців виявилося не таким легким, як чоловік собі уявляв. Заново звикати до життя в Україні було складно.
«Чим був вражений – все було в чорному кольорі порівняно з Європою. Я був звик, що я став на пішохідний перехід і мене машина має пропустити. А чомусь мене збиває тролейбус і каже – а чому ти став тут? Я кажу – це ж пішохідний перехід. Він каже – ти що, не бачиш, що я їду? За це мені там заплатили би 5000 євро і ще й реабілітацію».
Найрідніші люди за цей час також змінилися. Розповідаючи враження від зустрічі з сім’єю після повернення із заробітків, Флорій намагається жартувати, але нишком витирає непрохану сльозу.
«Що гірко – що твоя сім’я виживає без тебе. Некомфортно. І коли приїжджаєш, починаєш знайомитися зі своїми дітьми, зі своєю дружиною. В неї теж нові звички з’явилися. Діти за 10 років, відколи я поїхав, виросли чомусь вищі, ніж я».
За час роботи в Португалії Флорієві Шелесту вдалося заробити грошей і звести будинок, про який мріяв. Однак живе в ньому чоловік удвох із дружиною – за час його відсутності діти виросли, створили свої сім’ї і поселилися окремо від батьків. А утримувати красивий, але великий будинок площею 170 квадратних метрів удвох виявилося надто дорого. Минулу зиму Флорій із дружиною був змушений пережити у старенькій батьківській хаті. Опалювати новий будинок на українську зарплатню їм виявилося не по кишені.
