У більшості європейських країн громадяни напряму сплачують збір за суспільне телебачення і радіо. Кошти надходять не до уряду, а безпосередньо мовникам, щоб зменшити залежність від державного бюджету і політичних рішень. В Україні натомість Суспільне фінансується з держбюджету, окремого збору немає, хоча подібна практика існувала раніше.
Скільки платять у різних країнах Європи
Розміри обов’язкових платежів та принцип їх нарахування суттєво відрізняються між державами, але в більшості випадків платять за житло або домогосподарство, а не за кожен окремий приймач.
У Німеччині мешканці сплачують 18,36 євро на місяць із квартири. Збір надходить суспільним мовникам ARD, ZDF та Deutschlandradio. Оплата прив’язана до житла, а не до наявності телевізора чи радіо.
В Австрії діє подібний підхід: платіж становить 15,30 євро на місяць за житло. У Швейцарії збір сягає 335 франків на рік, також з домогосподарства.
У Польщі розмір залежить від типу приймача, але фактично платіж теж іде з домогосподарства, незалежно від кількості приладів. За одне радіо встановлено 9,50 злотих на місяць, а телевізійний збір є вищим. Приймач потрібно зареєструвати на пошті.
У Чехії з травня 2025 року будь-який пристрій, придатний для перегляду телебачення (зокрема смартфон і комп’ютер), вважається приймачем. Платять 150 крон на місяць за телебачення і ще 55 крон за радіо з домогосподарства, навіть якщо користуються лише онлайн-платформами на кшталт YouTube.
У Британії збір оформлено як ліцензію на перегляд ефірного контенту. Платіж становить 180 фунтів на рік і потрібен, якщо людина дивиться передачі під час їхнього показу на будь-якому пристрої або користується сервісом BBC iPlayer.
В Італії щорічний збір у розмірі 90 євро додають безпосередньо до рахунку за електроенергію. В Ірландії ліцензія коштує 160 євро на рік і є обов’язковою для кожного, у кого є телевізор, у тому числі зламаний або Smart TV, який використовують лише для перегляду інтернет‑відео.
Чи можна не платити, якщо позбутися телевізора
У низці країн відмовитися від збору, просто викинувши телевізор, неможливо або суттєво ускладнено.
- Німеччина. Платіж нараховують за квартиру, а не за техніку. Конституційний суд у 2018 році визначив, що збір є платою за саму можливість користуватися суспільним мовленням. Адреси служба збору отримує з реєстрації місця проживання, тому повідомлення надходить автоматично.
- Австрія та Швейцарія. Підхід аналогічний: платять за житло незалежно від наявності приймачів.
- Чехія. Враховують будь-який гаджет, придатний до перегляду телебачення, зокрема смартфони й комп’ютери. Платять із домогосподарства, навіть якщо користуються лише інтернет‑платформами.
- Польща. Збір прив’язано до приймача, але платіж один на домогосподарство, скільки б пристроїв не було. Приймач реєструють на пошті. Припинити сплату можна лише після подання заяви на пошті про те, що ним більше не користуються. Якщо виявлять незареєстрований телевізор, доведеться заплатити штраф у розмірі 30 місячних ставок збору.
- Велика Британія. Платять за користування ефіром: ліцензія потрібна для перегляду програм у момент їх трансляції на будь-якому пристрої і для доступу до BBC iPlayer. Якщо цього не роблять, можна офіційно заявити, що ліцензія не потрібна. Так уже вчинили 3,6 мільйона домогосподарств. Після заяви можливий візит для перевірки, а за перегляд без ліцензії суд може призначити штраф до 1000 фунтів.
- Італія. Ті, хто не має телевізора, подають спеціальну заяву, аби звільнитися від збору, проте вона діє лише один рік і потребує щорічного поновлення.
- Ірландія. Ліцензія обов’язкова для всіх, у кого є телевізор, навіть якщо він не працює або використовується лише для перегляду інтернет‑контенту.
Кого звільняють від сплати збору
Пільги існують у багатьох країнах, але здебільшого не надаються автоматично: для їх отримання потрібно подати заяву і підтверджувальні документи.
У Німеччині від збору звільняють отримувачів соціальної допомоги та студентів, які мають державну стипендію BAföG і живуть окремо від батьків. Для людей із тяжкою інвалідністю, які через стан здоров’я не можуть бувати серед людей, а також для незрячих і нечуючих, передбачено знижену ставку — 6,12 євро на місяць. Українці, які не працюють або вивчають мову і отримують відповідну соціальну допомогу, також мають право на таке звільнення.
У Польщі автоматично не платять люди віком від 75 років — їм не потрібно подавати додаткові заяви. Інші пільгові категорії — особи з тяжкою інвалідністю, безробітні, одержувачі соціальної допомоги, пенсіонери старші за 60 років із низькою пенсією — мають звернутися на пошту і надати документи. Закон не робить різниці за громадянством, тому ці правила стосуються і українців.
У Британії безоплатну ліцензію можуть отримати лише люди віком від 75 років, які мають доплату до пенсії для малозабезпечених. Інших широких звільнень від плати немає.
Країни, які відмовилися від збору
Деякі держави відмовилися від прямого збору на користь інших моделей фінансування суспільного мовлення.
Франція скасувала збір із 2022 року: тепер суспільні мовники там отримують визначену частину надходжень від ПДВ.
Раніше збір скасували Нідерланди (близько 2000 року), Фінляндія, Швеція, Норвегія та Данія. У трьох скандинавських країнах — Швеції, Норвегії та Фінляндії — замість плати з домогосподарства запровадили окремий податок, розмір якого залежить від доходу платника.
Як розвивалися збори за радіо і телебачення
Перші платежі за користування радіоапаратурою з’явилися майже сто років тому і спочатку були прив’язані саме до приймачів.
У Німеччині з 1924 року дозвіл на радіоприймач видавала пошта, а щомісячний платіж становив 2 рейхсмарки. У Британії у 1920‑х роках радіоліцензія коштувала 10 шилінгів на рік. З 1946 року там запровадили телевізійну ліцензію, яка одночасно покривала й радіо.
Німецька система в 1950‑х роках передбачала окрему оплату за радіо і за телевізор. Перед останньою реформою платили 5,76 євро за радіо і 12,22 євро за телевізор; при цьому за другий телевізор у сім’ї зазвичай не стягували додатковий збір. Із 2013 року модель змінили: нині плату беруть із квартири, а загальна сума при цьому майже не змінилася.
Як подібні платежі працювали в Україні
В Україні окремого сучасного збору за суспільне мовлення немає, але раніше діяли моделі, схожі на європейські.
У СРСР із 1924 року радіоприймачі встановлювали за спеціальним дозволом, а власники щороку сплачували за них внесок. У Києві 1950‑х років телевізор потрібно було реєструвати на пошті, і за нього брали 10 тодішніх карбованців на місяць.
З 1 січня 1962 року обов’язкову реєстрацію і плату скасували. Натомість радіоприймачі в магазинах подорожчали на 15%, а телевізори — на 20%, щоб компенсувати витрати на виробництво радіо- та телепрограм.
Окремою сторінкою історії стала дротова радіоточка. Це був репродуктор, який отримував сигнал не з ефіру, а по дроту від радіовузла. З 1964 року мережу дротового радіо прокладали в усіх новобудовах, і до 1991 року в Україні діяло близько 19 мільйонів таких радіоточок.
За радіоточку платили як за послугу зв’язку, а не за володіння приймачем. Нарахування тривають доти, доки абонент не подасть до Укртелекому заяву про відмову, навіть якщо точку фактично давно відключено.
Попит на дротове радіо поступово падає: ефірні та інтернет‑радіостанції доступні без додаткової платні, тоді як вартість утримання радіоточки зростає. У 2021 році щомісячна плата становила 60 гривень, а з 2026 року вона зросла до 250 гривень на місяць. З 2020 року нові радіоточки вже не підключають, а в Одесі, Дніпрі та низці інших областей дротове радіо повністю відключили.
