Священники в Україні не отримують зарплату від держави, адже церква відокремлена від державних структур і не фінансується з бюджету. Утримання священнослужителя повністю залежить від його парафії та пожертв вірян, тому матеріальне становище священників у різних громадах може суттєво відрізнятися.
Хто саме платить священнику
Парафія — це не лише будівля храму, а й спільнота вірян, яка має власну касу. Саме з цих коштів священнику визначають і виплачують щомісячне утримання.
У Православній церкві України розмір виплат настоятелю, тобто головному священнику храму, визначає парафіяльна рада. До неї входять настоятель, церковний староста, його заступник та скарбник. Єдиного стандарту щодо суми немає, тому навіть у сусідніх селах оплата може бути різною.
У греко-католиків суму щомісячної винагороди встановлює єпископ, але фактично виплачує її та сама парафіяльна каса. Окрім грошей, парафія зобов’язана забезпечити священнику житло та оплачувати в ньому комунальні послуги.
У багатьох громадах священника офіційно оформлюють на роботу. У такому разі в нього є звичайна зарплата, з якої сплачуються податки та соціальні внески, а пенсія в майбутньому нараховується на загальних умовах.
Особисті пожертви і парафіяльна каса
Окрім утримання від парафії, священник може мати особистий дохід. У греко-католицькій традиції те, що віряни дають особисто священнику за хрещення, вінчання чи похорон, вважається його приватними коштами. Натомість пожертви «на храм» йдуть у спільну парафіяльну касу.
У православних парафіях теж трапляється, що молитви чи освячення замовляють безпосередньо в конкретного священника. Наприклад, коли його просять освятити автомобіль чи помолитися за конкретну людину, пожертву можуть залишити особисто йому.
Звідки беруться гроші в парафії та на що їх витрачають
Основне джерело наповнення парафіяльної каси — пожертвування вірян. Це кошти, які люди:
- опускають у скриньку біля входу до храму;
- залишають за свічки, записки та інші культові потреби;
- жертвують під час хрещення, вінчання, панахид чи освячення житла.
З цієї ж каси оплачують комунальні послуги храму — освітлення, опалення, інші витрати на утримання будівлі. Часто це найбільша частина витрат парафії.
Крім того, певну частину коштів парафія передає до єпархії — церковного округу на чолі з єпископом, до якого входять усі парафії певної території. Ці внески спрямовуються на потреби єпархіального управління.
Чому говорять про «пожертву», а не плату за хрестини
Хрестини, вінчання, панахиди, освячення житла чи автомобіля у церковній традиції називають требами. За них не встановлюють «ціну» в прямому сенсі, а говорять саме про пожертву, оскільки, як наголошують у церкві, благодать не продається.
Крім того, за законом релігійна організація не має права примусово стягувати кошти з вірян. Тому:
- в одних парафіях озвучують орієнтовну, «рекомендовану» суму, на яку громада розраховує для утримання храму;
- в інших священник або церковні працівники кажуть: «скільки можете».
Тож у різних храмах одного міста можна почути різні суми або взагалі не почути жодної конкретики. У греко-католицькій церкві правила щодо таких пожертв встановлює єпископ.
Що, якщо у людини немає грошей
Якщо родина не може зробити пожертву, про це можна відверто сказати священнику. І в православній, і в греко-католицькій практиці наголошується, що таїнства не мають фіксованої вартості, а дитину охрестять незалежно від матеріального стану родини.
Священники підкреслюють: скільки людина може пожертвувати, стільки й буде достатньо. У Римо-католицькій церкві принцип доступності таїнств для бідних людей прямо зафіксований у церковному законодавстві: фінансова скрута не повинна позбавляти людину можливості їх отримати.
Чому сільським священникам зазвичай важче
Рівень матеріального забезпечення священника залежить насамперед від того, скільки людей регулярно відвідує храм. У великих міських парафіях зазвичай достатньо парафіян, аби покрити і витрати на храм, і гідне утримання священника.
У селі парафіяни — це часто кілька десятків людей, а рахунки за світло й тепло для храму залишаються високими. Через це доходів громади може не вистачати, і священнику значно складніше.
Нерідко один священник обслуговує одразу дві-три парафії. Це означає постійні переїзди та додаткові витрати на пальне. Якщо священник одружений (що допускається в православній і греко-католицькій традиціях), на парафіяльне утримання живе й уся його родина.
У бідних парафіях священники нерідко змушені шукати додатковий заробіток: займатися господарством, працювати таксистами, на будівництві, сторожами чи виконувати іншу роботу.
Часто парафіяни допомагають не лише грішми — приносять продукти, купують щось необхідне для храму, долучаються до робіт власними руками. Якщо громада зовсім малозабезпечена, її може частково підтримати єпархія.
