Все, що нас, українців, гнобить століттями, заганяє в глухий кут чи ставить у ступор, вимальовуючи перед нами проблеми, що не надаються до розв’язання – є нічим іншим як, так званою, московською роботою, яка спрямована на знівелювання нас як народу та розчинення у російському морі.
Нашпигована азіятською хитрістю та підступністю, ніколи не ведеться вона із відкритим забралом, а завжди завуальовано, безцеремонно і підло. Назовні ж подається її у високоморальній облямівці, як благородне дійство чи навіть вияв історичної справедливості, яка обов’язково закінчується визволенням від когось чи від чогось. Та, боронь Боже, не від московитів-росіян, а, навпаки, від всього немосковського, а, значить і… від самих себе. Як бачимо наочно саме в нинішній час, коли, одухотворені новітніми світовими ідеями, вони “натхненно” визволяють нас від нашої ідентичності, від державності і навіть рідної мови.
Так є нині, так було завжди, і навіть, ;де нам ніколи і не снилося, як, приміром, у, всьому тому, що зв’язане із діяльністю всім відомих ще зі шкільної парти церковних організацій-братств, і першого з них – Львівського.
Хоч мали би здогадуватися, бо чому це раптом в атеїстичному СРСР таке славослів’я «на їх адресу? Чому в країні, де рідні мови не в пошані, а українська взагалі неперспективна, таке восхваляння тих, хто чи не перші в Європі у створених ними братських школах заводять навчання материнською мовою, видають підручники рідною мовою, плекають національну ідентичність? Щось тут не сходиться, бо “Просвіта” робила те ж саме, та вона реакційна організація, а братства – цяця. Просто так в Країні Рад нічого не ставалося, скрізь був належний догляд і контроль, отже, не за ці старання мали вони похвалу, і навіть за протиборство з католицизмом, а за щось вагоміше, що цінується і в нинішній неукраїнській Україні, бо славослів’я продовжується і табачникам це аж ніяк не заважає…
Як це не парадоксально, та розгадку я знайшов не в історичних фоліантах, не в “Історіях України”, виданих в діаспорі, а в непретензійній книжечці столітнього богослова та історика о.Дмитра Блажейовського під назвою “Моє століття та деякі мої погляди на українську історію”, видану у Львові 2011 року. Отож серед іншого там пишеться таке: “Хоч львівські братчики бідними не були, але на будову церкви (нове приміщення Успенської церкви, де діяло їхнє братство – Б.В.) жебрали в Молдавії, а на прикрасу церкви унутрі жебрали у Московії та дали у Москві заяву про ЄДНІСТЬ ВІРИ ТА ПОХОДЖЕННЯ (підкреслення мов – Б.В.) і потім весь час поширюваили москвофільство серед інших братств та серед українців в Україні. Тим причинилися до Переяслава (нерівноправної угоди 1654 року) та до переходу Київської Церкви під московську юрисдикцію” (1686 року). І далі: “Москвофільство львівському братству застрикнули правдоподібно греки та заохотили до поїздки по гроші до Москви. Москва, без сумніву, була щедра, бо двоголовий московський орел є ще нині на стелі каплиці братської церкви у Львові” (!).
От і весь секрет “любові” до братств, зокрема, до львівського: представивши себе московитам як єдиновірних і єдинокровних братів, ті стали їх слугами, а останнім за вірну службу належиться пошанівок. Де то їм було знати, братчикам, що це саме вони направили антіохійського патріарха Йоакима 1586 року, куди той приїжджав за милостинею, до Львова, щоб той напоумив їх служити Москві як єдинокровним братам, що те. про що вони заявили Москві, нею ж і придумане. Отримавши ж згоду, Йоаким затвердив братству новий Статут, у якому зазначалась їх незалежність від львівського єпископа, а підпорядкування самому Константинопольському
патріарху, тобто Ставропігія, отож саме тоді створив нове братство, бо у Львові братства існували ще з 1487 року. До речі, саме львівський статут став зразком для інших братств, і деякі з них теж отримали Ставропігію, що і стало однією з причин, що спонукала владу Української церкви піти на Унію з Римом (адже братства стали втручатися навіть у зміст відправ, повчати єпископів, доповідати про їх дії в Константинополь!).
Отож уже 1592 року львівське братство отримало з Москви згадувану допомогу на оздоблення Успенської церкви, а надалі між ним та московським урядом встановлюється тісна співпраця: братство отримало право передруковувати у своїй друкарні все, що видавав московський Друкарський двір, а Двір – що друкувало братство. Згодом сам Петро І надав їм дозвіл на безмитний продаж усіх братських видань по всій території Російської держави. Щоправда, надалі Москва стала вимагати інформацій, які у світі звуться шпигунськими, тож кожен, хто поривався за милостинею до Москви, мусив поінформувати про неї бєлгородського воєводу, а від нього уже отримував допуск на дальшу подорож.
Маючи доходи з видавничої діяльності (друкарню, до речі, братство купило в спадкоємців Івана Федорова чи Федоровича) та “допомогу” з Москви, братство довгі роки утримувало школу, спершу вищу, де викладалися і піїтика, і риторика, і кілька мов, а згодом, коли в Києві стараннями митрополита Петра Могили відбито колегіум – початкову школу, спершу вищу, де навчалося до 30 учнів, випускники якої, як правило, продовжували навчання в тому ж колегіумі. А от серед видань братської друкарні найбільше підручників, в тому числі. “Букварів”, церковної літератури та посібників як “Аделфотес” – порівняльна граматика грецької та старослов’янської мов чи “просфонема” – збірник українських та грецьких віршів для декламування тощо. Внаслідок цього позитиву – і “відступила темрява”, як пише в однойменній статті про львівське братство прославлений львівський історик Ярослав Ісаєвич, відзначаючи його заслуги на цьому поприщі (ЛУ, 30.07.1987 р.). А от скільки ним нанесено шкоди, у ті роки не можна було і заїкнутися, як не можна було розкрити рота про якусь “московську роботу”.
До сказаного додам ще, що погляди львівських братчиків поділяв і найбільший тогочасний військовий діяч Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман запорізького козацтва. Це видно з того, що він, оточивши Москву, і визначивши день штурму – ніч проти Покрови 1618 року, так і не подав сигналу до цього, не бажаючи попсувати стосунки з нею. Ще раніше з усім 20-ти тисячним військом Запорозьким він вступив в київське Богоявленське братство, що було копією Львівського, продемонструвавши цим свою солідарність із їхніми програмами. Будучи непримиренним ворогом унії з Римом, він домовився із єрусалимським патріархом Феофаном, який повертався з Москви, куди їздив за милостинею, що той висвятить митрополита і єпископів для тих православних вірян, які залишились нез’єдинені, подавши йому кандидатури якраз із вихованців чи викладачів львівської братської школи (на митрополита – ректора школи Йова Борецького). Патріарх це виконав, та попередньо напоумивши гетьмана до поклоніння Москві, тож нічого дивного не приходиться бачити в тому, що вчорашній вірнопідданий польського короля гетьман Сагайдачний ще того ж 1620 року шле в Москву посольство із своїм листом, в якому висловлює готовність свою і козацтва “служить против всех его царского величества неприятелей”. Цар Михайло Федорович, боячись, що цим може бути зірване нещодавно підписане перемир’я з Річчю Посполитою, вірнопідданої пропозиції не прийняв, але посланцям було сказано, що гетьмана і козаків він за це “похваляет” і в своєму “царском милостивом жалованьи имети хочет” (тобто і їм можна приходити за милостинею!). Апанович Олена, Петро Сагайдачний, ЛУ,16. 08. 1990 р.) Як відомо, майже весь свій спадок гетьман Сагайдачний заповів своїм вірним однодумцям-київському і львівському братствам.
Як не дивно, а своїми статками із тими братствами, які допомагали йому боротися з прихильниками унії, зовсім не поділився найбільший тогочасний магнат Костянтин Острозький (1526-1608), хоч було з чого, бо в його маєтностях було 80 міст, 2760 сіл, і гроші він сипав, як полову. Лишив ще й нащадкам чималенько: 600 тисяч червінців, 400 тисяч битих талярів, 30 бочок ламаного срібла та на 23 мільйони злотих різної монети. Так і не відомо за що саме Російська Православна Церква нещодавно проголосила його святим, нахиляючи українців, що вважаються її вірними поклонятися йому, бо згадуваний уже Дмитро Блажейовський характеризує його так: “В Україні полонізацію і латинізацію спричинили князь Костянтин Острозький і українська православна шляхта, коли в Любліні підписали Люблінську унію (бо хотіли мати такі ж права, як і польські магнати Б.В.), та тим передали українські землі… під владу польських “королів” той же Острозький “видрукував не до вжитку, нікому не потрібне Святе Письмо, бо в церкві Святе Письмо було поділене після неділь і празників, а до загального читання не придатне через мало зрозумілу староболгарську мову… оголошено святим… національного злочинця, співтворця Люблінської унії, козаковбивцю (розгромив повстання Северина Наливайка Б.В.) та батька ренегатських дітей” (його дочки та син Януш стали поляками і римокатоликами Б.В.). Отака то, як бачимо іще раз, пресловута “московська робота”!
Хотілось би на цьому уже й зупинитись, та, на жаль, не можна, бо… “московська робота” із “львівським братством” і надалі продовжується. Тепер воно називається в трьох іпостасях: “Львівське Ставропігійне Братство”, “Галицьке Ставропігійне козацтво ім.гетьмана України Петра Сагайдачного” та “Університет “Львівський Ставропігіон”, вони ж видають свою газету – “Пульс Ставропігії”. Отак воно, панове українці. Возрадуємся цьому, чи не так?
Історик Богдан Виханський.
