Дострокові вибори задовго до оголошення їх президентом Порошенком характеризувались у колах, наближених до нього, як об’єктивна необхідність. Однак вибори самі по собі, лише частина мозаїки, нехай і суттєвої, але в пазлі з іншими. Самі собою вони мало що вирішують. А от у пакеті з іншими питаннями – безумовно. І питання ці бажано вирішити, або хоча б реально окреслити у найближчій перспективі.
Однак, навряд чи хто намалює цю перспективу на загал, бо знову, все, що відбувається в сучасній українській політиці, перестає піддаватись логічному поясненню.
Якщо взяти за приклад президента Грузії Михаїла Саакашвілі, то він був далеко не відкритою у своїх рішеннях людиною. Він виходив і довго пояснював народові, чому він ухвалив те чи те рішення. Вони могли бути суперечливими, правильними чи неправильними. Але в Україні відбуваються дивні речі і людей залишають на посадах за принципом «ми його не здамо, тому що це наш сучий син», — це геть неправильно. Саакашвілі, навпаки, міг покарати за прокол навіть найближчого члена своєї команди. Але коли система починає перемагати відповідальність, то починає існувати цілковита безвідповідальність.
Тому, можливо, у Президента є бажання змінювати систему, але поки що цього не видно. Бажання і дійсність — це різні речі.
Я розумію, що пропрезидентські сили в Україні виграють парламентські вибори і створять більшість, і, можливо, це правильно. Але потрібна система відповідальності. Ніхто поки що не бере на себе відповідальності і обов’язку — беруть лише права.
До Вінниччини пильна увага збільшилась утричі. І воно зрозуміло – вотчина президента Порошенка, команда вінничан кермує невідступно від лінії Петра Олексійовича і т.д. і т. п. Суцільний абсолют: жодного сумніву в правильності дій президента. І ви оце називаєте новими часами? А де ж баланс інтересів, плюралізм думок, альтернативне бачення, зрештою – де європейські цінності?
І тепер розгул демократії в окремо взятій області починає залізобетонно концентруватись у руках однієї політсили, ніби то захищаючи Конституцію і права людини. І навряд чи самостурбована влада віддає собі звіт, до чого справді може призвести така узурпація. Ні, ну, можливо їй з її столичних пагорбів видно краще, однак мені здається, що може визріти така ситуація, котру ми вже переживали до початку цього року, й нарешті позбулись, але дуже дорогою ціною.
І що в результаті маємо в базовій для Порошенка області – протистояння законодавчої і виконавчої влади? І чим більший тиск адмінресурсу, тим більше ймовірності нариватись на спротив. А там і до самотності недалеко і будуть нові асфальтоукладники від нової, проте дуже швидко постарілої влади, самотньо, без підтримки, або навіть, відчуваючи черговий спротив громади, бродити думками по не підйомних задачах, як заблукалий самотній гормон.
То що, Банкова – це така перехідна парасолька для новоутворених кланів? Спочатку – рудий, потім – помаранчевий, а тепер – шоколадний? І що, знову, нічого нового? Ситуація, коли й раніше по краю ходили й проносило, вже пішла в минуле. Однак тепер можна опинитись в образі перед «новими воротами» – це також з народного фольклору.
Хоча, звісно, не до таких тонкощів політикам. Війна зараз чимало виправдовує. Але це не означає, що потрібно реанімувати й зміцнювати внутрішніх супротивників: і реальних, і умовних.
От ще одна картинка для ілюстарції. Наприкінці вересня Центральна виборча комісія відмовила кандидату в депутати Юрію Павленку в одномандатному виборчому окрузі №12 (правобережна Вінниця). Як з’ясувалось, заява Юрія Павленка не містила зобов’язання у разі обрання його депутатом припинити діяльність, яка відповідно до Конституції та законів України несумісна з мандатом народного депутата України, або зазначення, що така діяльність ним не здійснюється. Бла-бла-бла…
І це друга частина «відмови». Перша, або прелюдія, це коли Хорта, котрий спеціально прибув із «Айдару», в день запланованої поїздки до ЦВК, буквально зняли з поїзда і «загребли» до міліції.
Як відомо, серед кандидатів у депутати на ОВК № 12 серед зареєстрованих син президента – Олексій Порошенко («Блок Петра Порошенка). Він і є найперспективнішим кандидатом у силу різних причин, хоча б через фартове прізвище. Порошенко – старший перемагав на цьому окрузі всі свої вибори. Звичайно, має свою вагу й представник «Батьківщини» Сергій Сітарський, але не таку, як народний люстратор Вінниччини, молодий активіст вінницького Майдану Юрій Павленко (Хорт). Його популярність настільки вплинула на всіх, що було вирішено відновити справи максималістської юності, котрі, до речі, в свій час були закриті.
То це що, на Майдані осінь – зима 2013-2014 – просто прогулянка була проти «януковичів», ніби-то на захист Конституції і прав людини? З огляду на сьогоднішні результати, це не боротьба за нове життя. Це фольклор. Хлопці, що зварили, те й поїсте. Як поїсте, так і… сходите.
Народні стихійні люстрації по всій країні показали, що в нашому випадку, здається, вже марно занурюватись у букву закону. Тим більше, коли значима пассіонарна частина суспільства усвідомила, що їй насправді належить більше прав, ніж готова запропонувати держава, продовження змін не уникнути. І тут ситуація може розвиватись лише за двома сценаріями – або знову протистояння, аж до перемоги однієї зі сторін, або перемовини.
І обидва шляхи, за логікою продовженого революційного часу, мають реалізовуватись без використання закону.
Зерно Євромайдану неодмінно має прорости. Просто тому, що таким є об’єктивний історичний процес, як би цьому хтось не противився.
Найближчою важливою проблемою для нас наразі є, щоб до Верховної Ради не потрапили ті, кому вже давно потрібен хороший вітчизняний Фрейд, оскільки з таким діагнозом, що його іноді демонструють народні обранці, усі наміри нині ще воюючих батальйонів, щодо «лікування» наших владоможців і справді можуть втілитись.
