Зазвичай ми нечасто вітаємо із Днями народження на цій сторінці. Та сьогодні – унікальний День народження
60-річний ювілей святкує людина, що з травня 2014 року й до цього часу протистояла російській окупації зі зброєю в руках. Мова йде про Віктора Малахова – командира взводу у механізованому батальйоні, Піхотинця з великої літери. Вікторовича чи дядю Вітю, як його із теплотою називають і підлеглі, і командири. Для нас це також і сумна цифра, адже вона означає, що Вікторович – дембель і повертається у цивільне життя.
Про це повідомили у 93-тя ОМБр Холодний Яр
Він родом зі Старобільску Луганської області. Й переконаний, що саме жителі областей, що допустили прихід ворога в Україну, мають першими звільняти рідну землю від російських військ. Тому, після 20-ти років вчителювання у школі (Вікторович був учителем праці) він спочатку воював у батальйоні «Айдар», а потім пішов у 93 бригаду Холодний Яр.
Сьогодні ми хочемо цитувати думки Вікторовича щодо війни, свого віку, життя та звільнення України. Адже мудрістю таких людей треба ділитися!
«Є велика мета – захист нашої України. А є ще більша мета – зберегти генофонд нашої нації. Я людина, скажімо так, старенька. Маю на сьогоднішній день і хатину, і дітей, і онуків. А діти, які зараз воюють, дехто з них ніколи не бачив і жінки. Тому на війні повинні бути ті, у кого вже склалося життя. Війна – завжди погано. Але дітей допускати сюди на війну, хоч і патріотів, – це страшно. Куля не розбирає, навчений ти чи не навчений».
«Я не претендую, що я – великий спецназ. Але в мене є досвід. Як кажуть, бійтеся старих людей у професії, де зазвичай помирають молодими. Якщо вже звільнюсь, то хоча би буду впевнений, що молодих хлопців чомусь навчив».
«Російський снайпер вбив хлопця, а іншого поранив. Самі розумієте, це неподобство. Повинен реагувати не один якийсь підрозділ, а вся армія повинна за того хлопця стать горою!».
«Протягом цієї ротації по нас стріляли всім, що тільки є в арміях м0скалів. Окрім ракетних установок. Треба бути чесними – «Градів» не було. Та по великому рахунку «Град» – це той же 120 міномет. Тільки прилітає одразу кілька замість одного. І накриває якусь площу. Та заховатися можна, що од того, що од того. А там уже як карта ляже».
«Вдень росіяни, чи точніше м0скалі, зазвичай відпочивали. А під вечір і на ранок, годин у 5-6, починалася стрілянина. Сенсу я в цьому ніякого не бачу. Хіба тільки вибити особовий склад української армії. Як досягається перемога? Звільняються території, заходять війська, налагоджується робота державних установ. Ні вони, ні ми цього не робимо. Це і називається позиційною війною. Треба вольове рішення не на моєму рівні – командира взводу, а на вищому. Перша ж перемога, яку ми здобудемо, підніме бойовий дух та емоційний стан українського війська. Тоді ми швиденько все позабираємо».
«Усі, хто прийде до нас з війною, будуть їхати додому у дерев’яному макінтоші. Ну а хто прийде з тортиком, ковбаскою, будем приймати. А ворогів будем вбивати, до чьортової матері!»
«Домовлятися з терористами – остання справа».
«Будь-яка війна закінчується або дипломатичним шляхом із втратою території, як це було у Фінляндії перед Другою світовою, або ж чисто військовим шляхом. Що стосується України, треба, щоби все повернулося у вихідну точку, якою вона була до 14-го року. Ніхто на більше не претендує. Але й на менше теж ні».
«Автономія, федералізація окупованих областей – у корені неправильно, як і пускати в Верховну Раду людей, що керували вбивствами українців».
«Фашистська Німеччина була? Нема її. Радянський Союз був? Нема його. Російська імперія була? Нема її. А єдина Україна була, є і буде. Зараз ми вийшли у фінал».
«Я з Луганської області, все одно від цієї війни нікуди не дінусь. Маю багато спеціальностей. Я і токар, і фрезерувальник, і електрик, і тесля. Основна моя спеціальність – вчитель у школі. Та туди не повернуся. Бо для того, щоби працювати у школі, треба мати таку крєпку нервову систему (показує кулак). А я вже її не маю. Тому не будемо травмувати дітей (сміється)».
Бажаємо Вікторовичу міцного здоров’я! Усе буде Україна!
