Кожен раз в рідному місті я жадібно вдивляюся в оголошення, розвішані в різних місцях. Так швидко розумієш, чим живуть люди, що цікавить і турбує їх. Цього разу мою увагу привернули рівно два оголошення.
Перше з них звучить як “Ми працюємо”.
Я дивуюся героїзму та оптимізму людей, які відкривають свій бізнес або продовжують розпочате. Відкрилося чимало магазинів і кафе, хоч там і не багатолюдно. Я заходив в пару кафе, там були невеликі компанії, а персонал був привітний і усміхнений. Але майже всі нарікали на недостатній обсяг трафіку. Це трохи позитиву.
Тепер говоримо про сумне. Ще один напис на дверях одного з супермаркетів вразив мене. “Більше двох гривень дріб’язком не беремо”. Люди витрушують останні копієчки з найдальших сховів. У місті все менше грошей у людей, особливо боляче дивитися на людей похилого віку, які пережили свого часу якщо не війну, то всі “принади” післявоєнного часу.
На жаль, боюся, що скоро голод, і це при досить-таки непоганих (принаймні поки що) поставках продовольства в магазини, прийде на вулиці Донецька. І це вже реальність.
