Мабуть, чи не кожен з нас колись та й чув щось про «укриті скарби» в наших горах. З ким тільки не пов’язували ті «незбагненні багатства»: і з опришками, і шляхтичами, і турками та з татарами. А вже скільки народних оповідок записано про ті коштовності в Карпатах, то вже й не перелічити.
Про це повідомив зав.відділом Інституту релігієзнавства у Львівський Музей історії релігії Микола Бандрівський
А що каже наука на цю тему, наприклад, археологія ? – спитаєте ви.
До останнього часу археологія щодо «скарбів у Карпатах» зберігала мовчання. Ну, погодьтеся: то не справа науковців ганяти по горах у пошуках скарбів. І справа тут не в банальному ризику для наукової репутації як дослідника, а у тому, що не було жодної, більш-менш задокументованої, «зачіпки» за яку можна було б вхопитися і щось робити у тому напрямку.
.
Аж раптом… Ні, давайте все ж спершу спроможемося на кілька абзаців трохи нудного, але необхідного наукового викладу.
Отже, нашим петрогліфічним загоном, який провадить пошуки і фіксацію давніх наскельних зображень і петрогліфів в Івано-Франківській і Львівській областях, під час археологічних розвідок в горах було виявлено низку об’єктів, які названо штучними тунелеподібними печерами. У вказаних районах їх задокументовано, поки-що, три: біля сіл Середній Березів і Шешори-Прокурава Косівського району та ще один біля села Сукіль Долинського району Івано-Франківської області.
Так, в Середньому Березному обстежена нами печера знаходиться на відстані близько 200 метрів на схід від села із західної сторони гори Діл. Печера має вигляд прямого тунелю довжиною до 15 метрів і шириною 0,80-1,5 метра висотою до 2,30 метра. На відстані 8 метрів від входу є заповнений водою вхід до нижнього тунелю, до якого ведуть вирубані у камені сходинки і які проглядаються до 3,5 метра у глибину під водою. Рівень води у цьому бічному вході – радше, резервуарі, починається з глибини 1,20 від рівня долівки печери. На бічних стінах і на склепінні печери простежуються сліди грубо виламаної породи, однак без слідів додаткового опрацювання зубилом.
Ще одна печера виявлена неподалік Шешорів точніше на відстані 200 метрів на північний схід від села Прокурава в урочищі «Царина». Печера знаходиться в глибокій розщелині з якої витікає струмок. Підхід до неї стрімкий, з обидвох сторін оточений майже вертикальними скельними «стінами» висотою до десяти метрів. З обидвох сторін при вході у бічних стінах видно вирубані у скелі пази для закріплення в них торцевих частин дерев’яних конструкцій. Сама печера має вигляд прямого тунелю довжиною 27 метрів при ширині до 1,5 метра, який трохи далі від входу має бічне відгалуження у вигляді тунелю довжиною 6,1 метра. Висота печери в місці розгалуження понад чотири метри, стіни вкриті сталактитовою кіркою, а в самій печері – вогко і холодно, зі стелі постійно капає вода, а з глибини тунелю витікає джерело.
І, врешті, третю печеру, яку ми обстежили, були тунелі в нижній частині гори в урочищі “Лаврівка”, тоді як вершина гори має назву “Монастир”. Цю печеру відкрив св.п. Михайло Рожко у 1988 році і тоді ж вона була обстежена працівниками Інституту нафти і газу з Івано-Франківська. До північно-західної частини “Лаврівки”, примикає урочище «Порохівня» Вхід до печери знаходиться на відстані близько 40 метрів від садиби пана Мушинця. Печера вирубана у сланцевій породі під товстим (до одного метра) пластом значно міцнішої породи, яка править тій печері за стелю. Вхідний отвір до печери розташований прямо над поверхнею ріки Сукіль і має у висоту до 1,7 метра та шириною близько метра. Печера у плані має вигляд з’єднаних між собою у вигляді дуг трьох вузьких тунелей, кожен з яких має розширені зали у місцях входу. Один з тунелей тягнеться вглиб гори на 14 метрів, тоді як центральний тунель має у довжину до 15 метрів.
Але перейти з центрального тунелю в бічний (східний) тунель, є нелегко, оскільки доводиться перестрибувати через резервуарноподібне заглиблення прямокутної в плані форми розміром 3,5 х до 1,5 метра, яке вирубане у долівці печери і на сьогоднішній день заповнене водою. І, що особливо для мене цікаво так це те, що рівень води у цьому «резервуарі» на 7 метрів вище за рівень води в ріці Сукіль, яка протікає у кількох метрах поруч. По кутах «резервуару» вирубано пази шириною 0,5-0,8 метра для закріплення у них торцевих частин брусів перекриття. Натомість, західний тунель, описуючи в плані дугу довжиною понад 25 метрів, перед самим виходом назовні розширюється у невеликий зал шириною до п»яти метрів який на даний час майже увесь заповнений намулом і обваленими плитами зверху).
Описані вище тунелеподібні печери не могли використовуватися ні для проживання, ні для зберігання якихось їстівних припасів. Цьому перешкоджала їх надмірна вологість і низька температура. Так само сумнівно, що ті печери могли використовуватися у культових цілях у передхристиянські часи, оскільки існує різнобій в орієнтації тунелей і відсутність дії вогню. Мушу відкинути також припущення про монаше (схимницьке) обжиття печер, оскільки пустельники, як відомо, усамітнювалися у важкодоступних і відлюдних місцях. А приведені вище приклади печер у Середньому Березові, Шешорах-Прокураві і Сукілі розташовані, властиво, на околиці сіл.
І, ще одна особливість: тунелі у всіх трьох описаних печерах викуті наспіх, неохайно. Тих, хто їх довбав, судячи з усього, обмежував час.
Увесь наявний у моєму розпорядженні матеріал дає підстави припустити, що , що тунелеподібні печери в Шешорах-Прокураві, Березові і, можливо, у Сукілі вибивалися з метою щось укрити від стороннього ока. Для цього була розроблена єдино вірна в умовах гірського ландшафту система, а саме: гідротехнічна, пов’язана з використанням у нерозривному зв’язку трьох складових елементів, два з яких – матеріальні (камінь, вода), а третій – психологічний, на якому зупинюся окремо.
От, давайте поставимо себе на місце людей давньої пори (точно визначений період тут не має принципового значення).
Як у горах щось надійно сховати..? Закопати..? Ні, бо один з тих, хто закопує, чи той, хто випадково віднайшов те місце, може легко заполучити сховану річ.
Тоді, може вирубати у скелях печеру, щось в ній укрити, а потім завалити вхід до неї, камінням..? Теж сумнівно, оскільки при відповідній наполегливості жодний завал каміння чи грунту, якщо він укладений людськими руками, не збереже сховок від зловмисників. І цьому є численні історичні докази.
Тоді, може, ще один варіант – опустити отой сховок (з цінностями ?) під воду, скажімо, у найближчому потоці..? Але, то теж ненадійно, бо швидкоплинна течія гірських потоків, яка часто змінює русло оголюючи таким чином старе русло, може легко звести нанівець усю справу. Очевидно, можуть існувати й інші варіанти заховання сховку із, приміром, дорогоцінностіми. Логічніше було б об»єднати три вище названих способи в один, залучивши при цьому хитрість і технічні навики. Що й було здійснено на прикладі вищезгаданих тунелеподібних печер на Гуцульщині.
Тобто – вибивався один основний і довгий дезорієнтуючий (назву його так) тунель, який відволікав увагу від бічного значно коротшого тунелю або лазу шахтного типу, який вів до інших приміщень.. Цей перехідний лаз між основним тунелем і місцем «сховку» заповнювався водою. Таким чином утворювався ефект сифону. Очевидно, що пройти цей лаз (який у тій давній гідротехнічній системі служив блокуючим елементом) не знаючи способу відводу з нього води, навіть при великому бажанні було неможливо.
Те, що певний спосіб розблокування системи (а отже і доступу до «сховку») існує, підказує логіка, оскільки для будь-якого укриття мусить бути передбачена можливість хоча б періодичного доступу до нього. Виключено, щоби з теперішніх резервуарів у тих тунелеподібних печерах вичерпували. Це нічого б не дало, оскільки їх рівень тримається там (у тих внутріпечерних сифонах) завдяки постійному надходженню води з джерела або потоку. А відвести воду з цього печерного сифону можна було лише створивши тимчасову загату вище по руслу, що на короткий час оголило б перехідний блокувальний лаз. Інших способів відведення води я, поки-що, не бачу.
Давні автори тунельної гідротехнічної системи були добрими психологами: у тнемній холодній печері, де з усіх сторін щось тече чи капає, а під ногами плюскотить болото а у кожному закутку примарюється хто-зна що, то цілком зникає бажання лізти у заповнений крижаною водою лаз-колодязь, який невідомо куди веде. Острах і нехіть до подібних місць глибоко коріниться у нашій підсвідомості. А перебороти цей страх – навіть ментально сильним натурам – досить важко. Цей суто психологічний бар’єр і був мабуть одним із основних чинників надійного блокування «сховку».
Майбутні дослідження, які поза сумнівом вимагатимуть великих затрат праці на розчищення вищезгаданих тунелей від завалів, намулу та відведення води, покажуть, наскільки ті чи інші, висловлені мною припущення, є справедливими.
Тішмо себе тим, що в Українських Карпатах у певний (і ще точно не визначений на сьогодні) період історії була вироблена цілісна і добре продумана гідротехнічна система тунельного типу (і, як бачимо – апробована у ряді місць на Гуцульщині), яка могла виконувати суто утилітарні цілі – слугувати надійним сховищем для цінностей…
