Вербицький Юрій 51 рік, сейсмолог, кандидат фізико-математичних наук – м. Львів
«Причина смерті — львів’янин», — листівки з таким написом і портретом Юрія Вербицького — закатованого до смерті кандидата наук, сейсмолога, альпініста і учасника Євромайдану — висіли у Львові в дні похорону.
Юрій Вебицький народився 25 серпня 1963 року. Його батько був відомим вченим, а мати – асистентом кафедри геодезії у Львівському виші.
«Прадідусь Юрія, Іван Васильович Скоробагач був високоосвіченою людиною. Працював учителем у Дуплиській школі. Завжди займав активну громадянську позицію, був членом ОУН. За свої переконання він поплатився життям. Одного разу прийшли польські жандарми і забрали його. Він був в’язнем Картузької Берези. Додому звідти вже не повернувся, там його закатували. А у 1943 році під час облави загинув дідусь Зиновій, від рук гітлерівців (також був членом ОУН, вів активну підпільну діяльність). Мама Марія залишилася одна із трьома малолітніми дітьми: Тарас (1932р.), Надія (1934), і Орися 1938 року » – розповіла тітка Юрія Орися Зиновіївна Вербицька-Таценяк. «Ми старалися її не засмучувати. В школі вчилися добре, а особливо брат Тарас, який після закінчення сільської школи навчався у Заліщицькій середній, яку закінчив у 1952р. з відзнакою. У тому ж році вступив на навчання до Львівського політехнічного інституту. Вчився там дуже старанно. Геофізичний факультет відкрив для нього багато нового, цікавого незвіданого. Там в інституту він зустрів свою майбутню дружину, яка навчалася на геодезичному факультеті. Згодом вони одружилися. У 1958 році у них народився первісток син Сергій, а через п’ять років – Юрій. Синів вони виховували у любові і глибокій пошані до сім’ї та родини.»
Батьки віддали Юрія навчався у львівську школу № 27. Там він і провів свої шкільні роки. Як згадують однокласники Вербицького, ще у школі Герой Небесної Сотні проявив себе, як спокійний, вихований та інтелігентний хлопчик. “Він не бився із своїми ровесниками та не проявляв агресії”, – розповідає його однокласниця, Орися.
«Запам’ятовуються діти, які добре вчаться, або ті, які «попили крові»… Але Юра був тихий і спокійний. Його важко було одразу згадати. Одного разу, ми, здається з восьмим класом, були в Карпатах. Це був клас, у якому вчився Юрій. Для нього джерело було не таке, як для всіх, дерево було не таке, як для всіх… Цим мені запам’ятався Юрій», – додала вчителька.
Після школи Юрій пішов вчитися у Львівський політехнічний інститут та у 1985 році закінчив факультет геодезії. Згодом, Вербицький влаштувався на роботу. Він працював над створенням апаратури і програмного забезпечення геофізичних і сейсмічних досліджень. У 2013 році Юрій отримав науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук, захистивши дисертацію на тему: «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону». Юрій Вербицький є також співавтором майже пів сотні наукових статей. Був науковцем-сейсмографом – працював інженером відділу сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України ім. С. Суботіна у Львові, мав вчену ступінь кандидата наук.
В житті він був прихильником здорового способу проведення вільного часу, займався спортом. Дуже любив гори, був знаним у Львові альпіністом, а підкорення нових гірських вершин стало захопленням його життя. Вперше Юрій Вербицький піднявся у гори ще в шкільні роки і відтоді не переставав їх любити. У вільний від роботи час Юрій захоплювався альпінізмом – він долав маршрути найвищої складності в Криму та на Кавказі і навіть мав перший розряд з альпінізму. Як розповіли друзі Вербицького, його ніколи не лякали складні маршрути на гірських схилах, а витривалості та загартованості йому було не позичати, він неодноразово ходив в гори зимою. Не боявся ризикувати та вмів приборкувати свій внутрішній страх, а долання перешкод та труднощів, якими супроводжується будь-яке підкорення вершини, було для нього звичною справою. Гори загартували Юрія, зробивши його духовно сильним чоловіком. Колись, п’ять років раніше, під час сходження на одну із вершин Кавказьких гір він зірвався зі скелі та покалічив ногу. Але цей прикрий випадок не зміг змусити Юрія відмовитись від свого далеко не безпечного захоплення. А ще він був людиною, яка не кине в біді, завжди готовий підтримати та прийти на допомогу іншим, не зважаючи на можливу небезпеку. Одного разу він навіть ледь не загинув від каменепаду, коли рятував людей в горах.
В житті Юрій Вербицький був добрим і неконфліктним чоловіком, а ще – добросусідською і дуже порядною людиною. Любив фотографувати, а також слухати рок-музику. Любив свого собаку Альпа, на що пес відповідав своєму господареві взаємною любов’ю.
Юрій був аполітичною людиною, але він дуже боляче сприймав несправедливість. Тому, коли почались протести в Києві, він взяв відпустку за власний рахунок та поїхав на Майдан, бо вважав своїм обов’язком бути там серед тих людей, котрі вийшли висловити свою думку злочинній владі.
«Коли я йому казав: «Юрку, та посидь трохи дома, ти вже тиждень побув на Майдані», то у відповідь чув, що так кажуть лише диванні революціонери», — згадує рідний брат Юрія Сергій Вербицький.
На Майдані Юрій в основному брав участь в нічних чергуваннях. За вдачею він був людиною поміркованою і делікатною. Друзі кажуть: Юрко і радикалізм — несумісні. Його улюблена футболка з написом: «Альпінізм проти злоби і ненависті». «Він людина дуже делікатна. Ходив на Майдан не на передовій стояти чи з кимось битися, а щоб кількісно підтримати. Також намагався налагодити контакт з опонентами через спілкування, вірив у силу слова. Отак ми ходили з одного кінця Майдану до іншого. Слідкували, щоб не було провокацій. Юрко умів вчасно втрутитися і спокійно та аргументовано все пояснити», — згадує київський друг Вербицького Роман Миханів.
Вранці 21 січня 2014 року, коли загострилось протистояння на вулиці Грушевського, Юрій Вербицький потрапив під обстріл гумовими кулями з боку силовиків. Одна куля влучила в око чоловікові. «Випадково вийшло так, що його донька вирішила подзвонити до нього, бо почались сутички. Він повідомив, що у Будинку профспілок, що поранений, йому промивають око. Дядько сказав, що його забере хтось з Автомайдану в лікарню», – розповіла племінниця зниклого. Ігор Луценко, який був представником Ради Майдану, відвіз львів’янина в Олександрівську лікарню. Звідти обох чоловіків викрали 10 невідомих і піддавали жорстоким тортурам. Як розповів згодом Ігор, бандити їх обох жорстоко катували. Але Юрія Вербицького катували з особливою жорстокістю, дізнавшись, що він львів’янин, а отже ’’бандерівець’’. За словами Луценка, їх вивезли в ліс за Київ і там били, потім довго тримали в металевому гаражі, допитували, хто платить їм гроші. Потім Луценко повезли окремо від Вербицького з мішком на голові, поставили на коліна перед сосною і наказали молитися. Через якийсь час викрадачі пішли, а Ігор зміг доповзти до цивілізації.
«… нас із цим чоловіком, його звали Юрій, скрутили, побили і, кинули до чорного мікроавтобуса, який на великій швидкості рушив у бік лісу. Там нас спочатку разом допитували з елементами насилля, а потім розтягнули по різних кінцях лісу і обробляли окремо. Я лише чув, що дуже сильно пресують цього Юрія. Чому його, а не мене? Бо він, виявився зі Львова, а для цих людей, за їхніми ж словами, це особлива каста ворогів. Тому за нього взялися, так би мовити, найбільш охочі люди. Мною, порівняно з ним, практично не займалися. Все це тривало хвилин 40, годину. Потім нас знову погрузили в автобус і кудись відвезли з мішками на голові …» -Ігор Луценко.
У середу, 22 січня 2014 з’явилася інформація про те, що в Бориспільському районі Київської області виявлено понівечений труп, з головою, обмотаною скотчем. Тіло чоловіка було знайдено біля лісопосадки в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами численних тортур та без верхнього одягу. Саме тоді всі надії родичів знайти Юрія живим – розбились, коли почули повідомлення – два тіла знайшли в Бориспільському лісі.
Найважча місія упізнати тіло випала братові Юрія, Сергієві. Це він першим з рідних і близьких побачив тіло Юрія Вербицького в київському моргу. «Його везли вбивати, бо інакше залишили б з Ігорем Луценком. Його кинули серед лісу, знаючи, що він не виживе. Бо вижити в такий мороз фактично нереально, тим паче з перебитими ногами. Він ліз, скільки міг, на тій дорозі і помер. Я бачив тіло: ноги перебиті битою, кістки нагорі. Спина вся синя, руки — сині, лице розбите, ребра з правого боку поламані і випирали зі шкіри», — описує жах, побачений у морзі, Сергій Вербицький.
Звичайно, Юрій був сильною, витривалою людиною, і ці страшні побої не зламали його дух. Він до останнього боровся за життя, скільки міг з переламаними ногами повз по снігу, намагаючись вибратись з того лісу до людей. Але отримані важкі травми та тріскучі морози, які в ті дні були в Києві та околицях, все ж зробили свою страшну справу. За офіційною версією лікарів причиною смерті стало переохолодження, а в МВС взагалі заявили, що «тілесні ушкодження, які він отримав, не пов’язані зі смертю»…
Вічна пам’ять.
Ліна Костенок
P.S 23 січня увесь Львів прощався зі своїм Героєм. Щоб попрощатись з Юрієм Вербицьким, до Храму Різдва Пресвятої Богородиці прийшли тисячі львів’ян – від керівників міста та області, друзів, знайомих до простих городян, які раніше навіть не знали Юрія. Поховали загиблого на Личаківському цвинтарі у Львові. Тут, на Алеї Героїв, поряд з могилами тих, хто загинув в бою під Крутами, поряд з могилами вояків Української Повстанської Армії, поряд з могилами відомих громадських діячів знайшло свій останній спочинок тіло Юрія. А душа полетіла до неба…