Справжня Греція у фотографіях – від Салоніків до Афін

Греція була моєю великою мрією з того часу, як у дитинстві я прочитала товстенну книгу «Міфи Древньої Греції», з незвичайними ілюстраціями і чудовими краєвидами, де прямо з трави встають легенди, які пережили століття.

Моїх спогадів про першу подорож по Греції вистачить не на одну книгу, спробую зупинитися на тих дрібницях, які особисто для мене насправді означають Грецію.

Це був кінець травня, літак приземлився в Салоніках, і звідти почалася моя нескінченна любов до цієї країни. Салоніки (???????????) нескінченні і мультикультурні. В архітектурі і в людях дуже помітний слід «перехрестя світів».

Фрески Храму Димитрія Солунського побити картеччю, як і сам храм, вони викликають повагу, немов старий солдат, вистояв у битві і зберіг і горду поставу, і добре серце. Всі храми в Греції дуже людяні, вони немов тобі простягають м’які зморшкуваті долоні з світом і втіхою.

Подвір’я храму являє собою дивовижне змішання стародавніх руїн, вписаних в загальну структуру будівлі, де знайшлося місце і зворушливим горщикам, і мармуровому надгробку Митрополиту Фесаллонікійскому, завдяки якому були знайдені мощі покровителя Греції Дмитра Солунського. Дуже помітні добудови і перебудови храму, стародавні камені сусідять з цегляними стінами, але весь цей хаос як-то дуже гармонійно пов’язується воєдино арочками, переходиками, завершеннями з витонченою керамічної плінфи.

Дивовижна крипта під храмом, стародавня і зовсім не страшна – складно уявити, що їй більше 1500 років.

Площа Аристотеля – центр міста з квітковим годинником і абсолютно дивовижною атмосферою всередині аркаді, що оперізують всі будівлі, що виходять на площу. Це місце як окремий маленький світ: всі поступаються один одному місце сухіше, посміхаються і перемовляються, як старі приятелі. Більше я ніде не зустрічала такого геніального рішення – можна фланірувати зі зручністю і під палючим спекою, і під проливним дощем! Нам це було як не можна до речі, так як весь день у Салоніках був вітряним і дощовим.

Але вперед! Ні секунди спокою – перед нами чудова Еллада, повна таємниць і містичних збігів!

Все вище і вище – наш автобус видряпується в горі, і ось майже вже в сутінках добираємося в чудовий гірський готель в околицях Касторія. Кажуть, місцеві греки ховаються в ньому від виснажливого серпневої спеки… В моїй кімнатці під самим дахом маленьке вікно, завішене мереживними завісками, ліжко на кам’яному постаменті прибраний домотканим візерунчастим покривалом, і мереживні ж абажури розписують білені стіни чудовими візерунками. В кімнатку веде дерев’яні рипучі сходи, що виходить в кам’яний величезний зал, де господар накриває нам стіл, виставляючи запітнілі глеки з вином і незвичні поки ще закуски. Вечеряємо вже в темряві, і стомлено розходимося по кімнатах.

Вранці мене розбудив спів птахів, а сніданок на терасі зробив ранок чудовим!

Ми спускаємось у Касторія (????????), і в той час, що частина групи вибирає шуби, блукаємо неспішно по тихому містечку над озером Орестіада, сідаючи в кафе над озером, щоб випити чашечку кави. Дерев’яна палуба гнеться під ногами, ароматна кава і солодке, все навколо потопає в запахом квітів і води.

У Касторія можна недорого придбати хутряні вироби. Кажуть, що назва міста походить від слова Кастор – бобер. Живих бобрів ми тут не побачили, але дехто з групи віддав перевагу прогулянці по місту шопінг. Чому б і ні?

У містечку знаходиться дивовижний будинок-музей, справжній будинок приблизно 16 століття (!), в якому жили покоління місцевих жителів, дбайливо зберігаючи старовинні ікони, потьмяніла меблі, лампи з вицвілими скельцями… Виявляється, місцевих хлопців не допускали спілкуватися з незаміжніми дівчатами, і щоб доглянути собі дружину, вони ховалися тихенько у темній кімнатці біля зали, де жінки збиралися вечорами пити каву, займатися рукоділлям і пліткувати… В цій кімнатці було маленьке віконце, і чоловіки могли безперешкодно розглядати наречених і прислухатися до розмов… А тепер переконайте мене, що дівчата про це не знали! 😉

Але вперед, вперед! Нас чекають суворі Метеори!

Через рівнинну Фессалію наш автобус мчить до древніх гір, а я на окремих зупинках блукаю під деревами, з надією очікуючи, що за який-небудь гряди або густого лісу раптом пролунає розмірений тупіт копит, а ще краще – пронесеться повз ціла сім’я кентаврів, з гиканням і свистом, голосним іржанням розлякуючи місцевих німф і дріад, і вже лякливих туристів заодно. Тут вони жили, кентаври, згідно з міфами, і якось дивно пасує ця земля саме їм, мудрим і сильним полуконям-полулюдям. Кому ж жити тут ще, як не кентаврам? Гулкая кам’яна рівнина створена для кінських копит, і вже ввижається за скелею гнідий кінський круп…

Каламбака (?????????) зустрічає нас дощиком і суворими синіми скелями, під якими безтурботно прилаштувалися білені будиночки з червоною черепичною покрівлею. У містечку неможливо загубитися гори синіють зовсім близько, і вузькі круті всі вулички ведуть до кам’янської дерев’яних стрімких скелях, так і вулички з того ж синюватого каменю.

Замість вечері – грецький етнічний вечір, з танцями, чудовим вином річкою і абсолютно драйвовими музикантами! Танцювали всі, вчилися танцювати сіртакі, помиляючись у фігурах, сміючись і підстрибуючи, де доведеться. Трохи незвичний для нашого вухан звукоряд, екзотичні акорди бузуки – настрій створено! Тепер грецька музика супроводжувала нас у найдальших закутках Еллади!

Вранці йдемо в гори, як давні ченці, що побудували всі ці чудові монастирі на самих верхівках гір! Вивітрені вершини суворі й величні. Коли-то на кожній вершині був скит або монастир, заснований людьми, які не хотіли бачити цей світ і побудували свій. Дивовижний світ, повний зовсім іншого життя, духовної, повний поневірянь і важкої праці, і яке ж диво дивне ці монастирі, в тиші і глушині немов виросли з каменю.

І дивно кольоровий, радісний, повний клумб і квітучих троянд – жіночий монастир! Кожну травинку, кожне деревце пестували жіночі руки на цій суворій брилі, і вдячно наповнюють квіти дивовижним запахом чернечі келії і внутрішні дворики.

Ми спускаємося вниз із гір по дерев’яних сходах, покидаючи цей притулок суворих ченців, у світ, на сонце, радість… Наша наступна зупинка – міфічні Дельфі!

Я заходжу в кімнату і відкриваю високі стулки віконниць – крихітний балкончик чи не стосується такого ж крихітного балкончика навпаки! При бажанні можна простягнути руку сусідові по вулиці – такі ось вулички в стародавніх Дельфах.

Ранок йдемо до знаменитого Дельфійського Оракула. Гід нас попередив: потрібно дуже уважно ставитися до всіх знаків, що супроводжують нас поблизу цього самого оракула. Піднімаючись сходами, я спіткнулася (або оступилася) 18!!! раз! Цікаво, що б це значило?

А ось і сам Оракул. Чесно кажучи, дуже не по собі було, кілька разів відчула холодний подих старовини. Важко там довго перебувати – відчувається тяжкість харизма великих героїв, які приходили сюди за порадою. Аве, Срібнолукий Аполлон!

Там же, поруч з оракулом, знаходиться Пуп землі! Дельфі в давнину були духовним центром еллінського світу, тут сходилися всі дороги, і знали про Оракулі навіть в самій глухому селі. Там же, трохи нижче, перебував гімнасій, де готували олімпійських чемпіонів – ще тих, найперших і справжніх! Во славу Апполона проводилися вони поруч з оракулом, і досі збереглася доріжка для бігунів – стадій. Посеред гімнасію зростанні величезна стара олива, яку не обхопити руками. Знавці говорили, що їй не менше 300 років, і зросла вона з кореня тієї ж самої оливи, яка росла тут у часи Олександра Македонського.

Але знову в дорогу! Тепер нас чекають прекрасні Афіни!

Увечері їдемо на нічну прогулянку по столиці Греції. Немає нічого дивніше, ніж починати знайомство з містом ввечері! Всі секрети і таємниці зараз поруч з нами, і можливі будь-які дива! Десь, виглянувши з-за рогу, виявляєш такі краси, що дух захоплює! А нічне освітлення пам’яток – це ж зовсім інше! Вранці, буває, і не дізнаєшся їх в денному освітленні.

А вид на Акрополь з гори Лікабет? Це ж просто диво! Коли ми йшли в гору, раптом пролунав звідкись дивний переривчастий дзвін, і нас наздогнав місцевий священик, який ніс у руках дзвіночок на ручці і скликав віруючих на службу… Знак? Ми сиділи на верхівці і пили домашнє терпке вино, а під нами шуміли Афіни, співали, танцювали, гуділи машини, і над усім цим – невсипущі скелі Акрополя з освітленим Парфеноном нагорі. Зірки Афін, покажіть мені шлях назад до Греції, яку я люблю до зупинки дихання!

Вранці йдемо до відкриття музею і з душевним трепетом я побачила всю цю грандіозну інсталяцію, вивітрені скульптури, обламані карнизи, частини колон з посивілими капітелями – кожен сантиметр дихає старовиною. Вони всі живі, ці уламки, вони несуть натхненна праця майстрів і художників, там не помічаєш часу, і ходів бі між ними все життя, торкаючись поглядом до кожної складочке, до кожного камінчика.

І ось, нарешті, сам Акрополь! Є тисячі фотографій, але ні одна не передає дух цього мегалітичної споруди, духовного центру дохристиянської Еллади. Він живе своїм життям, там бродять собаки, яких охороняють, там нагрівається кам’яна дорога, по якій ходили і Перікл, і Павсаній… Близько підійти до храмів не можна, але зате можна роззутися і відчути п’ятою гладку відполіровану мільйонами сандалій кам’яну стежку.

Храм Афіни Парфенос… Нарешті я бачу тебе, здрастуй, старий друже! Прийми мою повагу і любов, старий мудрець, прекрасний рожевий гімн богині-воїну, заснувала колись цей чудовий місто.

І ось ми спускаємося вузькими вуличками вниз, в Афіни, де кожен крок відсилає нас в історію, де цеглинки православних будівель так гармонійно змішуються з древніми каменями еллінських храмів. Афіни теплі і душевні, місто відкриває тобі обійми і пускає в кожен закуток, де тебе зустріне то середньовічний фонтанчик, то раптом загальновідома Башта Вітрів, то маленька керамічна церковця з чудовою черепичним дахом і сивим священиком з лукавими очима…

І обов’язково треба подивитися зміну варти на площі Синтагма, біля монумента Невідомому солдату!

І, звичайно ж, скляної людини, що біжить, витонченого і експансивного. Та чудові ажурні арки нового стадіону Сантьяго Калатрави. І багато-багато ще інших чудес, побачити які, здається, не вистачить життя…

До зустрічі, Афіни, божественна столиця, я обов’язково повернуся!

Ольга Нємкова

Мандрівниця

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

4 × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh