Чи правда, що католики зобов’язані в усьому погоджуватися з Папою, вважаючи його голосом Бога?
Голос Бога на землі – це, по-перше, голос нашої совісті, як говорив блаженний кардинал Ньюмен. У свою чергу, Другий Ватиканський собор стверджує, що в своїй совісті людина не одна, але вона там перебуває наодинці з Богом і слухає Його голос. Ось в чому полягає це соборне вчення: «У глибині своєї совісті людина відкриває закон, який не сама вона собі дала, але якому вона повинна коритися і голос якого завжди закликає її любити і творити добро, а зла уникати, відгукується, коли потрібно, в її серці: ось це роби, а ось цього уникай. Адже в серці людини – написаний Богом закон, в послусі якому полягає вся її гідність і за яким вона буде суджена. Совість – найпотаємніше ядро людини, ї святая святих, де вона залишається наодинці з Богом, Чий голос звучить у глибині ї душі »(« Радість і надія», 49).
Учительство Папи Римського є продовженням у часі вчення Христа. Запорука цього учительства – Сам Христос, Який сказав апостолу Петру: «Я молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів. »(Лк 22,32). І ще: «Ти – Петро (скеля), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її і дам тобі ключі Царства Небесного: і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небі, а що на землі ти розвяжеш, те й буде розвязане на небі» ( Мт16,18-19).
Учительство Папи Римського вимагає від нас послуху у вірі. Другий Ватиканський собор з цього приводу каже: «Ця непомильність, якою Божественний Спаситель побажав наділити Свою Церкву у визначенні вчення про віру і звичаї, простягається настільки ж широко, як і скарбниця Божественного Одкровення, яка повинна свято зберігатися і вірно викладатися. В силу своєї посади цієї непомильністю володіє Римський понтифік, голова Колегії єпископів, коли він, як верховний пастир і вчитель всіх вірних Христу, який утверджує в вірі братів своїх (пор. Лк 22, 32), остаточним чином проголошує будь-яке вчення про віру і мораль. Тому його визначення по праву називаються непорушними самі по собі, а не за згодою Церкви, бо виносяться вони за сприяння Святого Духа, обіцяне йому в особі Петра і, отже, не потребують ніякого затвердження інших осіб і не підлягають ніякій апеляції в іншій суд ( «Lumen gentium» 25). «Цей побожний послух волі і розуму слід перш за все виявляти по відношенню до автентичного вчителювання Римського Архиєрея – навіть тоді, коли він не говорить” ех cathedra “. Це означає, що його верховне учительство слід шанобливо визнавати, висловлених ним суджень слід щиро дотримуватися згідно висловленої ним думки і волі, яка проявляється перш за все або в характері тих чи інших документів, або в неодноразовому викладі одного і того ж вчення, або ж в самій словесній формі будь-якого висловлювання»(там же).
Вчення Другого Ватиканського собору стосується учительства Папи Римського. У зв’язку з цим можна навести досить красномовний приклад апостола Петра, який був змушений вислухати відкритий докір від апостола Павла, не згодного з його ставленням до поган. Ось цей текст: «Коли ж Кифа прийшов був до Антіохії, то відкрито я виступив супроти нього, заслуговував бо він на осуд. Бо він перед тим як прийшли були дехто від Якова, споживав із поганами а коли ті прийшли, став ховатися та відлучатися, боячися обрізаних. Разом з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав був до їхнього лицемірства. Але коли я побачив, що не йдуть вони рівно за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то нащо поган ти примушуєш жити по-юдейському? »(Гал 2,11-14).
Таким чином, послух у вірі Папі Римському належить до його вчителювання – як надзвичайного, так і ординарного, а не до його особистих розмов або особистого вибору.
Папа володіє особливою «благодаттю статусу», пов’язаною зі служінням святого Петра. Про це говорить і Катехизм Католицької Церкви: «Серед особливих дарів благодаті слід назвати “благодать стану”, яка супроводжує відповідальні функції в християнському житті і форми служіння в лоні Церкви: “І, згідно з даною нам благодаттю, маємо різні дари: коли то дар пророцтва, виконуймо його мірою віри, а коли служіння будь на служінні; хто учительства, нехай навчає; хто напоумлення, нехай напоумляє; хто дає – у простоті; хто головує – дбайливо; хто милосердиться – то з радістю ” (Рим 12,6-8) »(Катехизм КЦ, 2004).
