Знаєте, в школі були такі хлопці, які не виділяються на загальному фоні?
Ну тому що сім’я бідна, батько – алкаш, мати працює за копійки…
В моїй був такий. На нього не особливо звертали увагу, дружити з ним не хотіли, він, як правило на звернення до нього привітно посміхався.
А потім, коли на шкільний спортмайданчик прийшли старшокласники з сусідньої школи і спробували вигнати з баскетбольної площадки, саме він перший зарядив по зубах противнику, який був явно на рік-два старшим. Вже потім, коли на вулицю вибігли викладачі і “чужі” втекли, він, розмазуючи кров по обличчю, виправдовувався: – Це наша школа…ми тут граємо…і нікуди ми не підемо, не зможуть вони нас прогнати. А прийдуть ще раз – буду знову битися!
Я не пам’ятаю як звати вже того хлопця, я поміняв в дитинстві 4 школи. Але самого хлопця пам’ятаю. Він мені нагадує наші ЗСУ.
Розкрадені, без підтримки в інформаційному полі, що розвиваються за стандартами ще 70-х років, на злиденному забезпеченні і зарплати…
Але саме вони без малого три роки тому врізали по зубах противнику, зупинивши поглинання України спочатку “гібридними” військами, а потім і регулярними.
Саме вони зараз є гарантією того, що ворог не піде далі. Не політики, ні Америка, ні ЄС.
ЗСУ. Наш бідний і обділений усіма хлопчина. Який став на захист свого. І не має наміру відступати.
Йому 25 років. Він уже міцний парубок. І йому є куди рости.
Спасибі вам, ЗСУ. Дякуємо що ви є. Ви кам’яна стіна перед нами, ви вогонь з небес, ви текуча сталь по рівнині, ви захист морів. Ви наша надія та опора. Ви наш меч і щит.
Зі святом вас!
