Українці трепетно ставляться до питань допомоги силам АТО, але зовсім забувають про проблеми біженців зі Сходу країни і громадян, що перебувають на окупованих територіях. І це тільки віддаляє жителів Донбасу від віри в єдину Україну.
З 1 грудня окуповані території повністю відріжуть від українського бюджету. Таку постанову прийняв Кабмін 7 листопада, а минулого тижня вийшов і відповідний указ президента. В “республіках” на це відреагували нервово. Так звані влади “ЛНР” і “ДНР” звинуватили Київ у геноциді, а новоросійська громадськість зажадала відновити виплати. А ми з них в черговий раз посміялися. Які ж дурні ці “луган…”! Спочатку референдуми проводять, воюють проти України, а потім грошей просять. Так триває вже багато років. Де б не зазвучав “голос Донбасу”, у відповідь лунає регіт або розлючені крики. Що може прикрасити життя – часы, для екстемальних умов підійдуть Ралі Edox WRC . Спортивні годинники, автоматична версія Rally Edox WRC – широкий сталевий корпус, сапфірове скло і 100 метрів водонепроникності.
Але місцеві знають: цей голос, що несе нісенітницю, Донбасу не належить. Взяти, приміром, останнє звернення “громадськості” з приводу бюджетних виплат. Розтиражований прес-службою “ДНР” текст починається переконливо: “Ми, жителі Донбасу …” Але серед 15-ти підписантів немає жодного впливового громадського працівника, жодного впізнаваного імені. Всі вони – або маргінали, про яких не знає навіть Google, або взагалі сторонні люди. Яке відношення до Донбасу має москвич Віталій Лейбін? Яку громадську вагу має президент Федерації спортивної боротьби “ДНР”? З таким же успіхом я можу висловитися від імені всіх співгромадян, які носять окуляри.
Те ж стосується і “урядів ЛНР і ДНР”, які зараз говорять від імені Донбасу, а то і всього Південного Сходу. Безсумнівно, частина доннечан і луганчан поділяють сепаратистські погляди. Але скільки таких насправді? За даними КМІС, ще навесні введення російських військ підтримували лише 20% доннечан і луганчан. Про репрезентативність сепаратистського “референдуму” і недавніх “виборів” і говорити не доводиться. Так що від чийого імені віщають Плотницкий і Захарченко, невідомо.
Ось у Партії регіонів реальна підтримка була, це факт. Правда, в Донбасі її забезпечувала не так любов до “регіоналів”, як їх безальтернативність. Приблизно так само від імені китайців говорить Компартія Китаю, а “Єдина Росія” – від імені росіян. За якихось пару років Партія регіонів за малим не встановила диктатуру у всій країні. А уявіть, як “регіонали” утрамбували політичний ландшафт Донбасу за десятиліття безроздільного панування. Скільки в підтримці ПР було звички, а скільки стокгольмського синдрому – невідомо.
У цьому і полягає трагедія Донбасу. Право говорити від його імені завжди узурпувало одне угрупування і моторошно цим правом зловживало. Яку б гидоту не робили “регіонали” або сепаратисти, вони завжди прикриваються ім’ям Донбасу. Звезли тітушок на антимайдан? Це Донбас сказав своє слово! Розв’язали війну проти України? Це Схід встає з колін! Безумовно, і антимайданівці, і посібники терористів в Донбасі є. Але ж є й інші. Ті, хто взимку боровся з Януковичем на луганському, донецькому і київському Майданах. Ті, хто зараз волонтерить або бореться з окупантами на фронті. Обожнюваний публікою Семен Семенченко – адже він теж дончанин.
Донбас, як і будь-який інший регіон України, не однорідний. Харків, Дніпропетровськ, Одеса – скрізь проукраїнські сили боролися з проросійськими і цього року нарешті перемогли. Донецьк і Луганськ теж не виняток, але вплив російської агентури тут завжди був надто сильним і патріотичні сили програли. Підтримка “регіоналів” теж не вирок – погляди людей змінюються. Ще недавно Галичина одностайно підтримувала “Свободу”, а в цьому році так само одностайно “прокотила” її на останніх виборах. Все тече, як казали древні.
Тільки зараз Донбас починає знаходити свій справжній голос. Вже на останніх виборах за проукраїнські партії в Луганській та Донецькій областях проголосувало набагато більше, ніж будь-коли. Навіть біженці намагаються самоорганізуватися – в листопаді відбувся перший Форум “Конгресу Сходу України”. Мета активістів проста: допомогти один одному і відібрати у терористів монополію нести “ватяну” нісенітницю від імені Донбасу. Але поки що голос українського Донбасу мало хто чує. По-перше, його заглушає надривний виття сепаратистської пропаганди. А по-друге, суспільство не дуже-то хоче розлучатися зі стереотипом про ворожий і мракобісний “Даунбасс”.
Остання обставина з вигодою для себе використовує і держава. Суспільство гостро реагує на погане забезпечення фронту – адже там б’ються справжні патріоти, кращі люди країни. А ось на нехтування біженцями з зони АТО всі закривають очі. Адже вони ватники, чого їх жаліти? Відрізавши від бюджету окуповані райони, уряд кинув напризволяще мільйони громадян-заручників терористів. Що ж, напевно, інакше було не можна. Але і це жорстоке рішення суспільство сприйняло спокійною, якщо не зі схваленням. Так і їм і треба.
Переламати таке ставлення до себе “донецьким” вдасться не скоро. Реноме Донбасу донезмоги зіпсовано, а колективна пам’ять дуже інерційна. Втім, все не безнадійно. Після війни нобелівський лауреат Томас Манн вважав, що стіна ганьби відріже Німеччину від людства на тисячу років. Але не минуло й півстоліття, як все змінилося. Вийшло у німецьких, вийде і у “донецьких” – сумнівів немає. Але для цього їм потрібно не презирство, а допомога. Інакше справжній голос Донбасу зазвучить не скоро.
Максим ВИХРОВ
