Кажуть, що коли помирає дорога нашому серцю людина, разом із нами небо теж плаче… У цей день, з самого ранку небо було вкрито густим туманом, йшов рясний дощик, а довколишні гори й ліси наче відчували, що від сьогодні більше не побачать свого захисника.
Того, хто, майже, щодня навідувався до них, любляче опікувався ними, присвятив охороні природи все своє життя.
Цього дня Срібна земля провела в останню дорогу свого вірного сина, старшого лейтенанта, командира протитанкового взводу 128-ої Окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Миколу Ярему.
До війни Микола Юрійович працював у НПП «Синевир», де займався улюбленою справою. Колеги і всі, хто його знав, поважали його як фахівця і як людину за притаманну йому чесність, простоту і щирість.
Та понад усе наш Герой любив Україну, бо не стерпівши над нею московської наруги, пішов її захищати.
9 грудня цього року він мужньо прийняв свій останній бій під Бахмутом, де отримав важкі поранення, від яких не оговтавшись 18 грудня помер.
Висловити безмежну вдячність воїнові та провести його в останню путь прийшла багаточисельна громада, яка зібралася на його родинному подвір’ї у селі Негровець.
Чин поховання Героя розпочався з траурної процесії від його сімейного будинку до греко-католицького храму «Введення в храм Пресвятої Богородиці».
Заупокійну службу очолив владика Ніл, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії. Духовний супровід здійснювали священнослужителі, семінаристи та віряни із Міжгірщини.
Поховали загиблого з усіма військовими почестями на місцевому кладовищі.
Для багатьох із нас, Микола Ярема став прикладом самовідданості, мужності та відваги. Віддавши своє життя за Україну, за її незалежність і територіальну цілісність, він до кінця залишався вірним військовій присязі, не зрадив Українському народові, з честю і гідністю прийняв свій хрест.
У пам’яті всіх, хто його знав, він назавжди залишиться патріотом.
Пам’ятаймо про його подвиг! Бо такі як він не вмирають, а поповнюють лави небесного воїнства і житимуть доти, доки ми про них пам’ятаємо.
