Tomahawk, який би був ідеальним проти російських авіабаз РФ: чим завершився проєкт MRASM AGM-109H

Крилата ракета, що здатна повністю вивести з ладу авіабазу – звучить більш ніж цікаво, але у 80-х у Пентагоні знайшлись інші пріоритети

Джерело: Defence Express

Коли мова йде про необхідність ураження авіабаз РФ, то на перше місце виходять касетні ATACMS, хоча часом без урахування тієї кількості, яка необхідна, щоб повністю накрити хоча б одну. Але вивести з ладу авіабазу на доволі довгий час можливо й шляхом знищення самої злітної смуги й тим самим зробити всі ворожі літаки на ній безпорадними.

І чому б не мати крилату ракету, яка саме таким чином й виводила з ладу ворожі авіабази. Така ідея закріпилась у Пентагоні наприкінці 70-х, ще до того, як французи навіть почали креслити свій Apache.

І це був спільний для ВМС та повітряних сил США проєкт окремої версії крилатої ракети Tomahawk MRASM (Medium Range Air-to-Surface Missile) AGM-109H, яка мала б касетну бойову частину та меншу дальність. Про цю розробку у межах проєкту MRASM доволі детально йдеться у дописі оглядача Heatloss.

Зокрема саме тоді США брали участь у розробці підвісної системи JP233 для британських Tornado, які мали кидати бетонобійні боєприпаси SG-357 та протипіхотні міни HB-876 на ворожі аеродроми. Звісно перебуваючи прямо над ними, що означає дію у глибині ворожої території з величезним ризиком.

Водночас встановлення аналогічної системи на крилату ракету дозволяє зробити це взагалі без ризику для пілота і з об’єктивно більшою ефективністю. При цьому система навігації та наведення DSMAC забезпечувала Tomahawk потрібну точність.

В ракету планувалось встановити по 60-80 нових американських боєприпасів TAAM (Tactical Airfield Attack Munition), які на той момент розроблялись Lawrence Livermore National Laboratory. За задумом Tomahawk пролітав вздовж смуги й у задані інтервали вистрілював TAAM вверх та в боки. Тим самим послідовно уражалась вся ширина злітної посадкової смуги.

Але у 1982 році розробку боєприпасів TAAM припинили. Тому почали розглядати вже готові рішення: німецький STABO та американський BLU-106 BKEP, але ці варіанти вимагали переконструювати систему їх запуску з Tomahawk. Якщо TAAM входив у габарити діаметра корпусу ракети, то нові варіанти влазили лише горизонтально.

Пріоритет віддали власному американському рішенню BLU-106 BKEP у вигляді суббоєприпасів довжиною понад 1 метра, які мали парашут для стабілізації, реактивний прискорювач для кінетичного пробиття бетону та бойову частину вагою 3 кг, яка активувалась вже у середині перешкоди.

BLU-106 BKEP

Але проєкт буксував на місці вже доволі довгий час й тому почав втрачати прихильників у Пентагоні та виходити за межі бюджетів. Навіть попри те, що касетний Tomahawk потенційно міг означатись різними видами суббоєприпасів і використовуватись для різних задач. У 1982 році зі спільного проєкту вийшли ВМС США, а через два роки й повітряні сили США, чим і завершили історію проєкту MRASM.

Tomahawk MRASM AGM-109H з BLU-106 BKEP

У результаті американські повітряні сили отримали для літаків французькі бетонобійні бомби BLU-107 Durandal від Matra (зараз MBDA), які важили по 200 кг, з яких 100 кг – вибухової речовини. Але їх використання, як і британської системи JP233, передбачало знаходження над ворожою злітною смугою.

BLU-107 Durandal