Відразу застерігаю: усім без образ. Лише хочу нагадати, що занурювання в ополонку 19 січня – це російська традиція. Наші ж пращури на Водохреща не купалися.
Про це повідомляє Голосу українською журналіст Тетяна Висоцька.
Ось що пару років тому на цю тему написав архиєпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви, Ігор Ісіченко:
– В останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром» – звичай хрещенського моржування.
Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня.
А в сам день Богоявлення, 6 січня, громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі.
Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.
Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники.
Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.
Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности.
Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.
Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.
Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.
Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті – гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися».
Те саме свого часу писав і священик Юрій Юрченко:
– Останнім часом став досить поширеним московський звичай – купання в хрещенській ополонці після освячення в ній води.
В старій Україні наші благочестиві предки не робили цього. Пращури мали велику побожність, шанували святиню – освячену воду, до того ж мали цноту – роздягатися привселюдно, та ще й на таке свято, вважали за ганьбу та зневагу Господнього дня.
Тепер же чимало людей не мають а ні побожности, а ні цноти, а священики мовчать ніби води в рот набрали. А чого? Треба знати свої побожні, правдиві християнські звичаї.
Освячена на Водохреща вода зветься “Велика Святиня”. То ж і ставитися до неї слід належним чином. Не варто ганьбити святого празника. Хто ж маючи правдиву пошану до Господа, у святиню – освячену воду, полізе напідпитку чи голяка, чи з реготом і криком, чи заради розваги і пустощів?
Розумний і благочестивий, навряд. Хіба лиш той, що має хибне розуміння того нащо освячується водичка і як її використовувати.
Далі подається, на згадку забудькам, фрагмент з книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу.
Тут нагадується про правильне ставлення до свята Богоявлення і святої води. Опущені лише деякі забобони.
«Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!»
БОГОЯВЛЕННЯ ГОСПОДНЄ. ВОДОХРЕЩА.
Опівночі перед Водохрищами вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але… ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрищами вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.
Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».
Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Богослуженні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацькому сиві шапки.
На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.
Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».
Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордань» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».
Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат. Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п’ють свячену воду».
