Спочатку уточнимо – а що воно таке – патріотизм? Кого можна вважати справжнім патріотом? Безперечно, патріот – це той, хто любить свою країну.
Але що таке «країна»? Це територія (ландшафти, клімат,) це – населення, громадяни, це – мова, це – минуле, тобто історія, це сьогоднішні досягнення і проблеми, це – можливі перспективи… Є люди, котрі люблять рідну природу, але жаліються на людей навколо: смітять, п’ють, матюкаються…
Є такі, що люблять минуле і критикують сьогодення: бідність, правопорушення, не комфортність… Але, зрештою, головне – любити… Тільки чи можна любити країну, не вміючи любити саме тих її громадян, котрих бачиш майже щодня: членів своєї сім’ї, сусідів, колег по роботі, земляків? Є так звані «патріоти», котрі кричать про свій патріотизм, а людей навколо – своїх же, українців, гризуть, ненавидять, підставляють… Хіба це справжні патріоти?
Є ті, що кричать про свою любов до України, а свої професійні обов’язки виконують абияк… Та ще й дозволяють собі критикувати справжніх роботяг – професіоналів, якщо ті за працею не завжди мають час збиратися на різні мітинги і кричати про свою любов до країни… А мені здається, що справжній патріот – це людина, котра не стільки кричить про свою любов до країни і народу, скільки чесно робить свою роботу і вміє допомагати тим українцям, котрі поряд і котрі потребують допомоги… Я би назвав одних само рекламованими патріотами, і других – дієвими патріотами. Кричати про свій патріотизм – у сто разів легше, бути дієвим патріотом – у сто разів важче (треба багато працювати над собою, треба щось створити, чогось добитися, і весь час працювати в мірку своїх здібностей, на благо своїх співвітчизників і своєї країни), але і у сто разів корисніше для України.
І взагалі, націю можна порівняти з особистістю. Хто з людей дуже хвалить сам себе? Той, хто вважає, що його ще недооцінили, не помітили. Він компенсує само похвалою відсутність похвали від інших людей. А людина, яка вже щось зробила, чогось досягла, котру уже помітили, про котру добре відгукуються інші – їй уже нема потреби хвалити себе, кричати про свої достоїнства… Вона вже може скромно відмахнутися навіть від чужих похвал, не те, щоб самому себе хвалити… Вона стає самодостатньою…
То ж хто хвалить себе вголос? Той, хто ще мало себе реалізував як особистість, хто ще нічого не досягнув, ще нічого вартого уваги не зробив… Як правило, це молоді люди… Потрібен час, щоб їх досягнення помітили інші і почали добре про них відгукуватися. А коли це стається – необхідність само похвали відпадає сама собою. По молодості само похвала пробачається, але зріла людина, яка все ще себе нахвалює – виглядає смішною… Це ознака, що її ще не помітили, вона ще нічого не досягнула, не створила нічого якісного… Відчувати себе нікчемою нікому не приємно – і тоді людина починає компенсувати відсутність визнання з боку інших само похвалами. Те саме можна сказати про нації. Хіба нація, котра багато чого досягла, яку усі навколо визнають, потребує криків про свою значимість і великість? Тому нація, котра себе поважає, не повинна хвалити себе, не повинна кричати про свою значимість і велич. Краще цю значимість і велич здобувати працею, досягненнями у різних сферах: науці, мистецтві, бізнесі тощо…
Лікар, котрий чесно працює, вдосконалює себе і добре, якісно лікує громадян України – патріот, навіть якщо не ходить на мітинги і не кричить про свій патріотизм. Вчитель, котрий вдосконалює себе і вміє якісно вчити українських школярів чи студентів – справжній патріот, навіть якщо не б’є себе в груди і не козиряє своїм патріотизмом. Вчений або митець, котрий робить свою роботу – своїми діяннями у сто разів приносить більше користі Україні, ніж крикун, котрий хвалиться своїм патріотизмом… Підприємець, котрий забезпечує місця українцям…. Журналіст, котрий піднімає справжні проблеми і вказує на справжні недоліки, спонукаючи нас їх перебороти… І навпаки, я особисто знаю деяких колег, що називають себе патріотами, а студентів недоучують, читають нудні і неглибокі лекції, відбивають від знань, замість того, щоб їх зацікавлювати і заохочувати знати більше, вчитися, самовдосконалюватися. Такі викладачі наносять шкоду своїм співвітчизникам – студентам. То ж хіба вони справжні патріоти?
А чи можна назвати патріотом перекладача, котрий робить доступними для нас нові знання і відкриття, зроблені видатними діячам інших націй, і опубліковані іноземною мовою? Або відомі художні шедеври? Хіба він не приносить користі своїм землякам, роблячи для них нові доступними світові думки, концепції, тенденції, настрої? А викладач іноземної мови хіба не патріот? Адже він допомагає нашим співвітчизникам оволодівати світовими надбаннями науки, мистецтва, культури… А ці надбання збагачують особистість, її внутрішній світ, і тоді вона зможе більш успішно реалізовувати себе, добиватися успіху, робити щось вагоме і корисне для своєї країни, для своїх співвітчизників… І своїми ж досягненнями прославляти свою країну… І коли це зрозуміє більшість громадян нашої країни – а люди у нас надзвичайно обдаровані різними талантами, тільки треба більше працювати над собою – буде більше досягнень у різних сферах життя, і нас будуть сприймати інші нації, інші країни цілком інакше, краще, – то ж хіба буде ще потреба самим себе підхвалювати, кричати про патріотизм? Нас будуть хвалити інші… А ми просто будемо усвідомлювати, що добре робимо свою роботу, і у нас усе добре виходить… Ставаймо професіоналами, вдосконалюймо себе, робімо звершення кожен у своїй сфері – і ми станемо самодостатньою гармонійною нацією…
Михайло Рошко.
