«СПОЧИНЬ, УКРАЇНО!»?

Пройшло немало часу, відтоді, як закінчилися парламентські вибори 2012 року і депутати від опозиції зайняли свої крісла у Верховній Раді України. Чи справдились очікування їхніх виборців? Чи спромоглися об’єднані опозиціонери змінити щось у цій державі на користь українському народові? Ми не даватимемо відповідей на ці питання, нехай читач сам поміркує чи помітив він якісь якісні зміни у соціальній, правовій, політичній та інших сферах свого буття.

Хтось скаже: аби щось змінити, опозиціонерів надто мало у парламенті. 171 депутат – це мало? Насправді, то не їх замало, але вони, очевидно, замалі. Замалі духом, замалі бажанням, замалі мужністю брати на себе відповідальність за долю України і українців, замалі жертвувати власним заради спільного… Хто хоче змін – шукає можливостей, хто не хоче – завжди лише відмовок! Врешті є й позапарламентські форми впливу на режим, якщо карток для голосування бракує, але до них опозиція не поспішає вдаватися.

Невже політики такі легковірні, що справді очікують поки хтось їм щось дозволить? Що у злодіїв невідь звідки з’явиться сумління і вони добровільно відмовляться від можливості безкарно грабувати країну й поступляться своїм місцем іншим? Ніколи! А отже за легковірів мають виборців. Благо виделки у країні не є дефіцитом, а отже локшину є чим знімати з вух. Сильні духом здатні перемагати навіть в меншості, а слабохарактерні і за умов кількісної переваги залишаються безвольною масою.

З якою метою, запитайте, проводилися акції «Повстань Україно!»? Похизуватися «єдністю трьох»? Похизувалися. А далі? Люди чекали програми дій, а лідери опозиції «…розповідали голодним, що ті голодні і тішились, що з ними згодні». Люди очікували закликів до штурму цитаделей несправедливості, а лідери замість вести перед в боротьбі, по завершенні мітингів поспіхом запаковувалися в свої дорогі автівки і вшивалися подалі від народу, аби швидше з почуттям виконаного обов’язку відбути на «заслужений» відпочинок. У них бо все гаразд: їх не болить голова як би то так покроїти сімейний бюджет аби і дітей в школу зібрати і на прожиття щоб залишилось до наступної зарплатні; від вуличних покидьків їх і їхні родини охороняють бодіґарди, а від свавілля владної наволочі – депутатські мандати. На якого біса, даруйте, їм та революція?

Свої сподівання опозиціонери покладають на 2015 рік. Оберуть «свого» Президента ( у 2005-му вже обрали «свого», що змінилося?). А чи співпадають їхні сподівання із потребами українського люду, й чи вистачить сил і терпіння народу дочекатися тих президентських виборів та ще й усвідомлюючи, що там їх знову чекатимуть самі лише гарні обіцянки? Бо поганим танцюристам, усе щось заважає.

Можна було б сказати цим горе-опозиціонерам аби забиралися геть якщо не спроможні діяти ефективно і не здатні знайти засоби протидії антинародному режимові. Можна, якби проблема була лише в політиках.

Неодноразово вже наголошувалося і є потреба робити це знову і знову, що «кого визволять –залежним буде від визволителя, а хто сам визволиться – вільним буде!» Слід закарбувати цю аксіому в своїй свідомості. Не виборець повинен приходити до приймальні депутата, а народний обранець – на збори виборців, вислухати рішення зборів і чимдуж, ноги на плечі, бігти їх виконувати. А коли громада самоусувається від виконання своїх обов’язків, то хто винен, що не вирішуються її нагальні і загальні потреби? Це стосується не тільки тих, хто голосував за опозиційні сили, але всіх виборців.

Отже, поки суспільство обмежуватиметься лише голосуванням на виборах раз на декілька років, а решту часу байдуже спостерігатиме за процесами в державі збоку, віддаючи своє право вирішувати власну долю іншим, а не спільно з ними, ситуація ніяк не зміниться на користь народу.

Необхідна самоорганізація! У кожному селі владою має бути сільський схід (збори), а сільський голова зі своїм апаратом лише виконавцями людської волі; найавторитетніші представники сіл мають вирішувати питання життєдіяльності району і бути незалежним контролюючим органом адміністрацій, і так далі – в області і цілій державі. А що ж іще? якщо інститут депутатства (народних обранців) не спрацьовує. Потрібно брати ініціативу в свої руки. Нашу долю замість нас не вирішить ніхто і ніколи.

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

16 − 13 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh