Пройшло немало часу, відтоді, як закінчилися парламентські вибори 2012 року і депутати від опозиції зайняли свої крісла у Верховній Раді України. Чи справдились очікування їхніх виборців? Чи спромоглися об’єднані опозиціонери змінити щось у цій державі на користь українському народові? Ми не даватимемо відповідей на ці питання, нехай читач сам поміркує чи помітив він якісь якісні зміни у соціальній, правовій, політичній та інших сферах свого буття.
Хтось скаже: аби щось змінити, опозиціонерів надто мало у парламенті. 171 депутат – це мало? Насправді, то не їх замало, але вони, очевидно, замалі. Замалі духом, замалі бажанням, замалі мужністю брати на себе відповідальність за долю України і українців, замалі жертвувати власним заради спільного… Хто хоче змін – шукає можливостей, хто не хоче – завжди лише відмовок! Врешті є й позапарламентські форми впливу на режим, якщо карток для голосування бракує, але до них опозиція не поспішає вдаватися.
Невже політики такі легковірні, що справді очікують поки хтось їм щось дозволить? Що у злодіїв невідь звідки з’явиться сумління і вони добровільно відмовляться від можливості безкарно грабувати країну й поступляться своїм місцем іншим? Ніколи! А отже за легковірів мають виборців. Благо виделки у країні не є дефіцитом, а отже локшину є чим знімати з вух. Сильні духом здатні перемагати навіть в меншості, а слабохарактерні і за умов кількісної переваги залишаються безвольною масою.
З якою метою, запитайте, проводилися акції «Повстань Україно!»? Похизуватися «єдністю трьох»? Похизувалися. А далі? Люди чекали програми дій, а лідери опозиції «…розповідали голодним, що ті голодні і тішились, що з ними згодні». Люди очікували закликів до штурму цитаделей несправедливості, а лідери замість вести перед в боротьбі, по завершенні мітингів поспіхом запаковувалися в свої дорогі автівки і вшивалися подалі від народу, аби швидше з почуттям виконаного обов’язку відбути на «заслужений» відпочинок. У них бо все гаразд: їх не болить голова як би то так покроїти сімейний бюджет аби і дітей в школу зібрати і на прожиття щоб залишилось до наступної зарплатні; від вуличних покидьків їх і їхні родини охороняють бодіґарди, а від свавілля владної наволочі – депутатські мандати. На якого біса, даруйте, їм та революція?
Свої сподівання опозиціонери покладають на 2015 рік. Оберуть «свого» Президента ( у 2005-му вже обрали «свого», що змінилося?). А чи співпадають їхні сподівання із потребами українського люду, й чи вистачить сил і терпіння народу дочекатися тих президентських виборів та ще й усвідомлюючи, що там їх знову чекатимуть самі лише гарні обіцянки? Бо поганим танцюристам, усе щось заважає.
Можна було б сказати цим горе-опозиціонерам аби забиралися геть якщо не спроможні діяти ефективно і не здатні знайти засоби протидії антинародному режимові. Можна, якби проблема була лише в політиках.
Неодноразово вже наголошувалося і є потреба робити це знову і знову, що «кого визволять –залежним буде від визволителя, а хто сам визволиться – вільним буде!» Слід закарбувати цю аксіому в своїй свідомості. Не виборець повинен приходити до приймальні депутата, а народний обранець – на збори виборців, вислухати рішення зборів і чимдуж, ноги на плечі, бігти їх виконувати. А коли громада самоусувається від виконання своїх обов’язків, то хто винен, що не вирішуються її нагальні і загальні потреби? Це стосується не тільки тих, хто голосував за опозиційні сили, але всіх виборців.
Отже, поки суспільство обмежуватиметься лише голосуванням на виборах раз на декілька років, а решту часу байдуже спостерігатиме за процесами в державі збоку, віддаючи своє право вирішувати власну долю іншим, а не спільно з ними, ситуація ніяк не зміниться на користь народу.
Необхідна самоорганізація! У кожному селі владою має бути сільський схід (збори), а сільський голова зі своїм апаратом лише виконавцями людської волі; найавторитетніші представники сіл мають вирішувати питання життєдіяльності району і бути незалежним контролюючим органом адміністрацій, і так далі – в області і цілій державі. А що ж іще? якщо інститут депутатства (народних обранців) не спрацьовує. Потрібно брати ініціативу в свої руки. Нашу долю замість нас не вирішить ніхто і ніколи.
Віктор СЕРДУЛЕЦЬ
