6 грудня. Цього року – свято особливе. Вийшло так, що за столом – артилеристи, які воювали в районі Слов’янська. Загалом, виявляється, що британська метеостанція з сигналом bluetooth – це велике перевага в бою.
По-перше, я радий, що нашим хлопцям пощастило, і вони отримали цю метеостанцію, а від Національної Гвардії – рації.
По-друге злість бере. Бо ще на військовій кафедрі – спочатку я навчався на артилериста, і за якоюсь причини, не міг не знущатися над процесом (хто розуміє – розрахунок на паперових планшетах, а?).
Причина полягала в тому, що в 1998 і 2000 рр я, скажімо так, “досліджував соціум” на заході Африки і в майбутній Республіці Косово.
Розповідати про ці епізоди мого життя забороняє прийнятий у 2002-му році закон (його роздрукований текст я колись носив у внутрішній кишені піджака – біля серця). Я і правда намагався пояснити викладачеві, що поки ми будемо розраховувати щось на планшетах, нас надзвичайно здалеку і з величезної висоти накриє ракетним ударом.
Однак, в ті далекі, мирні часи, це сперечання не мало ніякого значення.
По-третє, сьогодні у нас є воююча армія, якій допомагають українці та їхні друзі по всьому світу. Зроблю тут маленьку ремарку – США передали нам кілька систем, що визначають ворожі мінометні та гранатометні позиції. І вони більш ніж допомагають (поки, зрозуміло – без деталей).
По-четверте, ах як добре, що провідні волонтерські організації і Міністерство оборони, нарешті (може і не повністю, але …) зімкнули свої лави. Я хотів би нагадати про те, що навесні у нас не було армії, а наші арсенали були, по суті, розкрадені. Тепер все по-іншому. Тому, тепер – пройшовши нелегкий шлях – Нація вірить своїм Збройним Силам та Національної Гвардії, будучи готовою надати їм будь-яку підтримку. Ніколи раніше день 6 грудня не ототожнювався з подібним змістом.
І по-п’яте, буквально тільки що “п’ятничну компанію” (всі ми святкуємо, ймовірно, трошки різні речі, і тим не менше) покинула розумна і красива пані, з волі якої великі фури, по-старечому кашляючи, відправляються на фронт. Так і живемо – так? Так – переважно.
Недавнє опитування встановив – кожен четвертий в Україні є волонтером. Такого не було ніколи в жодній країні. Україна сама по собі, минаючи та ігноруючи, переважно, фасадні, виїдені зсередини інститути вмираючої Другої Республіки, вибудовується знизу, заново, і знову – часто отримуючи по лобі, як бігає по квартирі дитина, і – відповідно, навчаючись.
Точно так удосконалюються і наші Збройні Сили – в страшних боях з елітними підрозділами Росії. Чимало цих “елітних” вже полягло під ударами наших Героїв – адже багато з них ще півроку тому були програмістами, маркетологами, менеджерами з продажу. Тепер вони – кістяк Національної Армії.
Тому жоден її воїн не повинен бути залишений без щоденної опіки Нації.
Сьогоднішня фраза командира батареї – “Нам все привозили волонтери. Спочатку – необхідна, адже у нас нічого не було. Потім – те, що не могли нам дати армійські склади. І, нарешті, те, чого, мабуть, в Україні ніхто й ніколи не бачив … “.
