Етнографічні дослідження показують, що дорослі в суспільствах мисливців і збирачів витрачали на роботу помітно менше часу, ніж сучасні мешканці індустріальних країн. При цьому у ці спільноти входили всі обов’язки — від видобування їжі до готування та лагодження знарядь — те, що нині розділено між зарплатною працею, домашніми справами та поїздками на роботу.
Як вимірювали «робочий день» мисливців і збирачів
Уявлення про те, що первісні люди працювали по три–п’ять годин на день, ґрунтується на конкретних польових спостереженнях середини ХХ століття за невеликими кочовими групами в Австралії та Африці.
У 1948 році в регіоні Арнемленд в Австралії дослідники протягом одного-двох тижнів фіксували заняття двох таборів чисельністю дев’ять і тринадцять осіб. У дорослих на полювання, збирання рослин, приготування їжі та лагодження зброї у середньому йшло чотири–п’ять годин на день. Це не була безперервна праця: щойно запасу їжі вистачало на близький час, пошуки припиняли.
У 1960-х роках подібні підрахунки провели серед бушменів у пустелі Калахарі. Виміри тривали чотири тижні під час сильної посухи. Навіть за таких умов доросла людина витрачала на здобування прожитку близько двох із половиною днів на тиждень по шість годин. У перерахунку це приблизно дві години дев’ять хвилин на день, або 15 годин на тиждень.
У народу хадза в Танзанії, за грубими оцінками, на пошуки їжі в середньому за рік ішло до двох годин на день, причому виходили вони в савану не щодня. Жінка в бушменів за один похід збирала стільки рослин і горіхів, що цієї їжі вистачало родині на три дні.
За вагою основний обсяг їжі приносили саме жінки — у два–три рази більше за чоловіків, і їхні виходи були стабільно результативними. Полювання ж залишалося ризикованою справою: у бушменів здобич приносилася в середньому лише в одному з чотирьох виходів. Чоловік міг дуже активно полювати тиждень, а потім два–три тижні не брати до рук зброї. Траплялися й довгі смуги невдач, коли полювання припиняли на місяць і більше. Молодь до шлюбу не зобов’язували регулярно забезпечувати їжею інші родини.
Праця поза табором і домашні обов’язки
Підрахунок 15 годин на тиждень у бушменів включав лише безпосередні походи за м’ясом та їстівним корінням і не враховував роботу в таборі. Кожен день, проведений на місці, передбачав ще одну–три години на:
- розколювання твердих горіхів;
- готування;
- збирання дров;
- носіння води.
Якщо поєднати видобування їжі, її обробку, кулінарію та лагодження знарядь, загальне навантаження у бушменів сягало 40,1 години на тиждень у жінок і 44,5 години в чоловіків.
Схожий баланс зафіксували й у інших спільнот. У племені агта на півночі Філіппін дорослі витрачали в середньому близько 24 годин на тиждень на роботу поза табором (полювання, збирання, сільськогосподарські роботи там, де вже були поля) і ще приблизно 20 годин на домашні справи. У цілому для збиральницьких і дрібногородницьких суспільств характерний показник близько 6,5 години праці на день.
Для порівняння, в Україні закон визначає нормальний робочий тиждень у 40 годин. У країнах ЄС фактична тривалість роботи за основним місцем у середньому становить близько 36 годин на тиждень, окрім цього, у більшості людей дорога до офісу займає приблизно 25 хвилин в один бік. Отже, у мисливців-збирачів усі види діяльності — включно з побутом і готуванням — за часом співставні з тим, що в сучасної людини займає лише оплачувана робота, а домашні обов’язки й покупки додаються вже поверх цього.
Сон і дозвілля без електрики
Припущення, що без будильника люди спали б до полудня, не підтвердилося у спостереженнях за групами, які живуть без електрики: хадза в Танзанії, сан у Намібії та цимане в Болівії. У них виявився досить стабільний природний ритм.
Спати лягали в середньому трохи більш як через три години після заходу сонця, а прокидалися зазвичай до світанку. Тривалість нічного сну становила від 5,7 до 7,1 години — приблизно стільки ж, скільки сплять чимало людей нині.
У полуденну спеку мешканці йшли в тінь. В Арнемленді мисливці та рибалки часто відпочивали в таборі й після обіду, але в інших племенах денний сон фіксували нечасто: узимку менш ніж у 7% днів, улітку — не частіше ніж у 22%.
Дні без виходів у савану чи ліс присвячували іншим заняттям: виготовленню прикрас із бісеру на шкірі, відпочинку, гостинам у сусідів і прийому гостей у себе. У племені агта на світлу частину доби припадало близько 30 годин чистого дозвілля на тиждень.
У сухий сезон чоловіки хадза проводили за азартними іграми більше часу, ніж на полюванні. Вони кидали дерев’яні кружечки, а головною ставкою були стріли з металевими наконечниками, потрібні для великої дичини. За день такі стріли могли переходити з рук у руки сотні разів, і нерідко більшість чоловіків у таборі програвала весь запас бойових стріл, тимчасово втрачаючи можливість іти на великого звіра.
Голодними при цьому не залишалися: на кон ніколи не ставили стріли без залізних наконечників, якими легко було добути птаха чи дрібного звіра, а також перекусити ягодами просто в заростях.
Про що говорили і як проводили вечори
Протягом дня розмови здебільшого стосувалися нагальних питань. У бушменів третину денних бесід займали господарські теми, ще третину — скарги та взаємна критика, приблизно 16% часу припадало на жарти.
З настанням темряви характер спілкування змінювався. Біля нічного вогнища люди уникали денних конфліктних тем. Близько 81% довгих вечірніх розмов присвячували оповідям та історіям, крім того, співали та проводили обрядові танці.
У бушменів такі танці відбувалися по два–три рази на тиждень і могли тривати всю ніч. Після них учасники зазвичай не йшли вранці на полювання.
Давні сліди мистецтва та уявлень про красу
Знахідки археологів свідчать, що значна частина вільного часу в доісторичні епохи також не обмежувалася лише забезпеченням виживання. Люди витрачали зусилля на створення речей для краси та дозвілля.
У печері Бломбос у Південній Африці виявили намистини з морських мушель віком близько 75 тисяч років і камінь із нанесеним червоною вохрою малюнком, якому приблизно 73 тисячі років. У печерах Німеччини збереглися вирізані з бивня мамонта фігурки віком 35–40 тисяч років і кістяна флейта віком 42 тисячі років.
На території України мисливці на мамонтів також залишили виразні пам’ятки. На Мізинській стоянці на Чернігівщині (близько 18 тисяч років тому) знайдено 18 фігурок із бивня, браслети з різьбленим геометричним орнаментом і кістки мамонта, розписані червоною вохрою. За однією з версій, вони могли слугувати ударними музичними інструментами.
У селі Межиріч у Черкаській області житло віком 16–17 тисяч років було оздоблене 95 нижніми щелепами мамонта. Їх вставили одна в одну виступами вниз так, щоб утворився рівний зиґзаґоподібний візерунок.
Життя без начальників і запасів
Кочові групи мисливців-збирачів жили без постійних вождів. У хадза не існувало формальної влади чи спільної власності на землю. Ініціативу в конкретній справі брав на себе той, хто найкраще в ній розумівся, але навіть шановані за досвід люди не мали права наказувати, а могли лише переконувати. Їхні курені та одяг не вирізнялися помітною розкішшю.
Постійні вожді, майнове розшарування і рабство з’являлися переважно в осілих спільнот у багатих на рибу регіонах, наприклад на північно-західному узбережжі Північної Америки.
У кочовому таборі ніхто не розписував, кому й коли працювати. Чоловіки хадза полювали поодинці й самі вирішували, виходити того дня в савану чи ні. При цьому близько половини дорослих чоловіків протягом року не добували жодного великого звіра, а деякі майже за все життя не вбивали великої дичини — і громада не чинила на них прямого тиску. Наслідки були радше особистими: невдалому мисливцеві важче було знайти або втримати дружину.
Створювати великі харчові запаси в таких групах не мало сенсу. Хадза вміли в’ялити м’ясо на сонці й могли б зберігати його місяцями, але практично не вдавалися до цього. Діяли правила, за якими їжу потрібно було ділити з кожним, хто попросить.
У бушменів туша вбитого звіра розподілялася кількома хвилями: спершу між безпосередніми учасниками полювання та власником стріли, потім частину віддавали батькам дружини й близьким родичам, а ті передавали далі, зокрема гостям. Якби хтось спробував зберегти м’ясо про запас і споживати його потроху, сусіди вимагали б свою частку, коли їхня їжа скінчиться, і відмовити було неможливо.
Щоб ніхто не намагався піднятися над іншими й командувати, у таборах уважно стежили за проявами хвастощів і жадібності. У бушменів майже не вживали ввічливі слова на кшталт «будь ласка» чи «дякую», зате широко користувалися різкими жартами й кпинами.
Мисливця, який приносив великого звіра, навмисно висміювали й применшували його здобич, щоб не дати приводу для пихи. Чим більшим був трофей, тим гострішими ставали жарти. Коли один із дослідників придбав на Різдво цілого бика, щоб пригостити табір, бушмени ще кілька тижнів дражнили його через цей подарунок.
Скупу людину порівнювали з гієною й змушували ділитися доти, доки вона не починала віддавати зайве. Так підтримувався баланс і запобігали накопиченню влади через контроль над ресурсами.
Чому перехід до землеробства збільшив навантаження
Життя мисливців-збирачів не було безхмарним: траплялися посухи й сезонний голод. Однак у доіндустріальних землеробських спільнотах періоди нестачі їжі виникали не рідше, а в теплих регіонах — навіть частіше, оскільки громади залежали від одного врожаю.
Самі збирачі не прагнули масово переходити до роботи на землі. Хадза відмовлялися переймати землеробство в сусідів саме тому, що воно вимагало надто важкої праці. Один із бушменів, відповідаючи на запитання, чому вони не садять рослини, поставив зустрічне: «Навіщо садити, якщо навколо так багато горіхів монгонго?». Ці горіхи стійкі до посухи, можуть до року лежати на землі в твердій шкаралупі й не псуватися, а навколо додатково росте понад 80 видів інших їстівних рослин.
Попри це, приблизно 10–12,5 тисячі років тому в кількох регіонах світу люди незалежно одне від одного почали переходити до землеробства й скотарства. Спостереження за агта на Філіппінах дають можливість побачити наслідки такого переходу для робочого навантаження.
Частина таборів агта зберігає збиральницький спосіб життя, а частина вже обробляє поля. Там, де громади перейшли до землеробства, дорослі працюють поза табором близько 30 годин на тиждень проти приблизно 20 годин у сусідів, які залишилися збирачами. Найбільше додаткове навантаження лягло на жінок: в найбільш «аграрних» поселеннях у них вільного часу стало удвічі менше.
У ширшому порівнянні для аграрних та індустріальних суспільств характерна середня тривалість праці близько 8,8 години на день проти 6,5 години в мисливців і збирачів.
З переходом до землеробства змінилося й харчування. Замість десятків диких рослин спільноти стали залежати від однієї-двох культур, бідніших на поживні речовини, і почали гостріше реагувати на неврожаї. За даними аналізу кісткових решток, у перших землеробів у багатьох регіонах світу зменшився середній зріст і почастішали хвороби зубів.
Єдиного пояснення, чому люди зрештою обрали цей складніший шлях, наразі немає. Основні гіпотези пов’язують його з потеплінням і більшою передбачуваністю клімату після льодовикового періоду, зростанням чисельності населення та потребою осілих груп отримувати більше їжі з однієї ділянки, ніж могла забезпечити дика природа.
