Я нещодавно повернувся з фронту, від хлопців.
Був у Широкіному.
Так от – там перед виїздом з Маріуполя перед блок-постом є невеличкий супермаркет.
І коли наші бійці їдуть на ротацію, то зупиняються щоб там купити собі смаколиків і мінералки.
Я їхав з ними і зайшов разом щоб сьорбнути кави на доріжку.
Так від стояти в черзі до каси наші морпіхи у брониках із автоматами і кулеметами. А між ними стояти місцеві. Теж в касу. Ну і розмовляють звісно. Я собі каву попиваю і ті розмови слухаю. Всяке говорять. І добре і не дуже. Але таке життя, нікуди від того не дінешся. Коли всі бійці вже сплатили за покупки і вийшли,то в черзі залишився останній молоденький солдатик із пакетиком цукерок і автоматом в руках.
Саме цей момент вибрав місцевий “мужичок” в спортивних штанцях з пивом,ковбасою і чіпсами, щоб завести із солдатиком розмову “за життя”.
– Ось пасматрі, боєц, ми ж всє брати – і русскіє і украінци і бєлоруси! Шо нам дєліть? Зачєм ваєвать? Вот зачєм ти воюєш? Зачєм ти сюда, к нам прієхал? Тут наша зємля, російська ! Вот как жилі сєбє, дружно, поки ви сюди нє прієхалі! Вас же нє звалі?”
Ну і все в такому ж ключі.
Солдатик мовчав і не реагував. Тільки дивився через скляні стіни на товаришів, які вантажились в “Урал” із своїми кулеметами, гранатами, броніками, кока-колами і бананами, щоб поїхати в саме пекло під кулі снайперів і мінометні обстріли і стати живим щитом перед Маріуполем.
– Вот у тєбя автомат. Ти в ково стрєлять зібрався? У братьєв своіх? У русскіх? Це ж кієвскіє власті і бандеровци нас лбамі сталківают! Це вєдь не українська зємля і окупанти здєсь ві!”.
Черга із місцевих таких же “ватних мужичків” схвально закивала і загуділа.
Солдатик мовчав, тільки нагнувши голову у важкому шоломі.
Тільки жовна грають на щоках.
Я покинувши свою недопиту каву і рушив до нього щоб якось захистити, адже він ще молодий хлопчик, хоч і з автоматом. Куди йому сперечатися із такими упоротими ватними сепарами ? Які знайти аргументи і слова?
І раптом це “дитя із цукерочками” повертається до ватника, дивиться йому в очі і каже:
“Ти хочеш в морду? То я дам!”
Геть не лагідно і не толерантно.
І я бачу перед собою вже не дитину, не хлопчика, не безпомічного юнака, а Воїна, Героя, Захисника. Того, хто “Двічі не вмирати”, того, хто “Козацька потилиця ворогам не хилиться!”, того, хто “вшрамся та не дамся!”.
Із шевроном морської піхоти “Вірний завжди”.
Бачити обстріляного ветерана, молодого, але із блиском криці в погляді. Із бойовими побратимами в “Уралі” з кулеметами, гранатами, броніками , бананами і незламним веселим козацьким духом. І з мечем-автоматом і пакетиком цукерочок в руках.
І це не я його хочу захистити, а він мене. І всіх нас.
І захистить, і не злякається.
А так , мовчки нагне голову, заграє жовнами, і дасть в морду кожному, хто захоче посягнути на Україну, порву на шмаття і не відступить ні перед ким.
Бо “завжди Вірний”.
Сашко Лірник
