Над цим питанням медитують сотні, якщо не тисячі моїх земляків – від поважних учених до сільських філософів на призьбах допотопних ганделиків
Бурхливі дискусії завершуються по-різному: в кого – на багатих фуршетах, у кого – за чверткою з нехитрою закускою.
…Ці суперечки – не новина в Україні, просто в коротких блогерських нотатках не місце для глибоких історичних екскурсів. Тому обмежуся одним, на мою думку, найпоказовішим, оскільки, як на мене, він суттєво вплинув і на менталітет сучасних українців, і на стиль їхньої поведінки, і на їхні візії майбутнього. Момент драстичний, тому передбачаю, що критиків мені не бракуватиме.
Отже, для того, аби говорити про модерну українськість, нам передовсім слід забути Шевченкову фразу: «Я так люблю оту УкраЇну убогу». По-перше, любити убозтво, леліяти його, мов якусь шляхетну рису (ну, в принципі, не монахи ж ми, і цілком уже розібралися у коментарях до Святого письма на цю тему), хизуватися ним, виставляючи виразки на люди, аби випросити милостиню чи спровокувати жалість, – це певною мірою збоченство. По-друге, не така вже й «убога» та Україна, якщо дозволяє власним президентам купатися в розкоші, як римським імператорам, а декому з міських голів публічно, цинічно розповідати про скромні будиночки вартістю з невеликий заводик… По-третє, хіба може бути «убогою» країна, яка дала світові стільки яскравих особистостей – від науковців, героїв, спортсменів до, звиняйте, повій і негідників, – що іншим і не снилося…
Модерна українськість – це почуття гордості за країну, за її історію, за героїв. Але аж ніяк не рефлексії над їхніми успіхами чи невдачами, аж ніяк не бездумна трансляція їхніх поглядів, переконань, кредо на сучасну українську реальність, аж ніяк не догматичне повторення, мов «отченашу», фраз, які попередники кидали в конкретних контекстах і які цілком могли бути політичною кон’юнктурою. Ті, хто робить це, спекулює на цьому, що гірше – усвідомлено роз’ятрює давні рани, – загублені в часі людці, гендлярі святинями, пройдисвіти.
Стереотипне уявлення про сучасну Україну як про Україну в імперії (а саме такий погляд культивують і нинішні «патріоти», і нинішні «воріженьки) – архаїзм. Модерна українськість розглядає Україну не у складі чужих імперій, а Україну у світовому контексті. З усіма наслідками, які випливають із такого погляду. Зокрема, потреби самодостатності, відповідальності й усвідомлення значущості кожного поруху країни, її геополітичних інтересів. Між іншим, і відмови від пошуку винних, отих «воріженьків», – що внутрішніх, що зовнішніх, – цапів-відбувайл, на яких можна списати власне невігластво, лінощі розуму, неповороткість і зашореність.
Нам ніхто нічого не винен. Ні влада, яку ми самі собі обирали; ні Росія, на виклики якої не вміє реагувати (повторюся) ні обрана нами ж влада, ні ми, пересічні громадяни; ні Америка, ні Польща, ні марсіани. У тому, як ми живемо, культивуючи «убогість», винні ми самі.
Це важко пояснити ошустам, злодіям, пройдисвітам, а ще – злюмпенізованому маргінесу, який, роззявивши рота, чекає державних подачок і гуманітарних допомог. Цього не поясниш суддям, мєнтам, митникам, податківцям – бо ми самі погодилися утримувати цей паразитуючий клас податками і суттєвими «преміями» до них у вигляді хабарів і подарунків.
Але… Це легше пояснити представникам так званого «середнього класу», які дісталися відносного добробуту не крадіжками чи обманом, а роками протистоянь із системою, а ще важкою працею рук і мізків. Це легко пояснити іншому класу – «креативному», що цілком адекватно реагує на світові тренди, заробляє на цьому гроші, ба більше –додає до світової скарбнички свої напрацювання. 25 тисяч вітчизняних ІТ-фахівців працюють на експорт.
За цими двома класами – майбутнє. І саме вони, як на мене, формують візію модерної українськості. Все інше залишмо історії. Вона розбереться…
Ігор Гулик.
