Пам’яті Небесної сотні. Нігоян Сергій 20 років, громадський активіст с. Березнуватівка, Дніпропетровська область.
«Колись вірменин Параджанов зняв фільм, який став символом українців. Сьогодні вірменин Нігоян віддав життя, яке стало символом України », – сказав про Сергія музикант Святослав Вакарчук.
Нігоян Сергій був вірменином, громадянином України. Народився і жив у селі Березнуватівка Солонянського району Дніпропетровської області. Був єдиною дитиною в подружжя Нігоян. Його родина переїхала до України, рятуючись від війни у Нагорному Карабасі. Поселились вони як біженці на Дніпропетровщині в маленькому селі Березнуватівка на вулиці Шевченка,6. Жили бідно, але дружньо, багато працювали…
Саме тут, на українській землі, народився синочок Самвел, якого батьки виховували відразу на двох культурах: вірменській та українській. Сергій, так його називали всі, палко любив обидві мови та держави, хоча про Вірменію знав лише заочно. У житті був спокійним і справедливим. Хотів стати актором. Був патріотом України та Вірменії.
«Сергій із самого малку запам’ятався своїми патріотичними пориваннями, — розповіла однокласниця Нігояна Ірина Півненко. — Спершу це було захоплення Вірменією. Він навіть часто вірменський прапор носив з собою. Самотужки вивчав культуру своєї історичної батьківщини. Проте побувати у Вірменії Сергієві так і не довелося, хоч і неабияк про це мріяв. А потім його патріотизм дедалі більше почав ставати українським. І до цього він поставився із притаманним йому запалом. Нігоян дуже любив вірші Тараса Шевченка, деякі з них знав напам’ять. Коли почали вивчати історію України — теж вивчав її просто жадібно. У нашому класі він був єдиним вірменином. Але й найбільшим українцем у класі, якщо можна так висловитися, був саме Сергій. Бо він українську національну ідею справді пропускав через свої душу і серце».
Сергій був спортсменом, з 2011 року навчався у Дніпродзержинському фізкультурному коледжі. Сергій займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами. Активно займався карате, в 2012 році посів третє місце на чемпіонаті Дніпродзержинська з кіокушинкай карате. Захоплювався радіотехнікою.
Не раз завойовував престижні нагороди для навчального закладу, творив його славу – не допомогло, не врахували ні грамоти, ні кубки, ні медалі… Мабуть, спортивні заслуги перед коледжем ніщо, коли в тебе складні матеріальні проблеми в сім’ї й треба заробляти кошти, навіть пропускаючи заняття. В їхньому селі роботи не було, тому в сезон Сергій з татом їздили на заробітки до Криму. На зароблені кошти жили цілий рік. Хіба не можна було ввійти в скрутне становище сім’ї студента? Але, як зізнався директор коледжу Віктор Чибіс: «Сергія було відраховано за пропуски занять, які він сам пояснював складними сімейними обставинами».
На Євромайдан приїхав 8 грудня 2013 року, бо «зрозумів, що повинен бути на Майдані». В проекті “Єлюди” розповідав, що від самого початку дивився по ТБ новини про Майдан і не міг спати ночами.
7-го грудня сусід із села підвіз його до Дніпропетровська. Сергій шукав, де у Дніпропетровську збираються люди, щоб підтримати київський Євромайдан. Шукав, шукав і не знайшов. Тоді поїхав на вокзал. Купив квиток на потяг до Києва. Батькам зателефонував уже з Майдану. “Батько запитав, ти куди зник?”, – переказував розмову хлопець. Коли дізнався, де син, дуже розхвилювався, просив бути обережним. На запитання, чому приїхав на майдан Незалежності, відповідав: «Це моє майбутнє теж. Мені жити у цій країні».
На Майдані був охоронцем, жив у наметах разом з протестувальниками з Львівщини та Івано-Франківщини, а також у Будинку профспілок.
Багато хто навіть не знали, як його звати. Але всі бачили, що біля Льдських воріт темно-волосий хлопець з вірменським прапором чергує день і ніч. Приїжджав додому на початку січня, проте, попри вмовляння родини, вирішив повернутися на Майдан.
Родина, затамувавши подих, стежила за подіями по телевізору й бачила Сергія. Мати хлопця переконана: свій вибір син зробив свідомо, він був патріотом України й Вірменії.
«Він такий був: історію любив, й вірменську, й українську. Сьомого числа він був вдома. Я дивлюсь: він шафку відкриває і витягує свічку й несе підпалювати. А батько каже: чого він бере свічку? А, то ж день, коли був землетрус у Вірменії! Він пам’ятав. Отакий він був хлопець. Він жодного разу не був у Вірменії. Мріяв отримати закордонний паспорт і побувати у Вірменії», – каже мати. Ввечері напередодні трагедії батько телефоном запитав у сина: «Сергію, коли приїдеш додому, скільки ще стоятимеш на Майдані?» Той відповів: «До кінця…»
Сергій був дуже віруючою людиною. Він вважав, що Бог підтримує український народ в цій важкій боротьбі.
«Я ночами розносила чай на площі. Було холодно. Він стояв в охороні з боку Лядських воріт, на відміну від багатьох інших охоронців, не підходив ближче, не покидав пост. Підійшла сама — тоді він узяв чай і вдячно поцілував мені руку. Запитав, як звати. Кокетливо навіть. Познайомилися. –розповідає волонтер Міріам Драгіна. – Через тиждень помітила, що в нього немає рукавичок. Принесла, кажу: що ж ви мовчали? А він плечима знизує, усміхається. Ніколи ні про що не просив. Щоночі чесно ніс варту. Щоночі. Думаю, багато людей його запам’ятали. Колоритний такий, ніби не звідси. Думала — ідейний із Закарпаття чи що. Поцікавилася одного разу — виявилося, з Дніпропетровська. Гарний, чесний і сміливий чоловік».
Сергій мріяв стати актором і дуже хотів вступити до Дніпропетровського театрального коледжу. У грудні з Сергієм записали відео на фоні барикад, де він читає поему «Кавказ» Шевченка. Сергій Проскурня, в.о. художнього керівника Черкаського обласного драмтеатру, розповідає: «Я познайомився із Сергієм Нігояном випадково в грудні 2013 року. На Майдані біля однієї з барикад впадало в око те, що поряд з українським державним прапором висить і вірменський, а поруч стоїть хлопець із яскравою кавказькою зовнішністю та розмовляє українською. А оскільки започаткований на Черкащині інтернет–проект «Мій Шевченко», де вірші поета читають усі охочі, має міжнародну складову, то я запитав, чи знає цей хлопець поезію Кобзаря.Сергій сказав, що зi шкільної програми добре пам’ятає «Мені тринадцятий минало» та «Заповіт», але я запропонував йому прочитати з мого планшета уривок із поеми «Кавказ», що він і зробив»…
На відзнятому на барикадах відео він натхненно і зворушливо читав уривок з поеми «Кавказ»:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Так, певно, вирішив Бог.
Після рясного снігопаду якраз закінчувалася «ніч перемир’я». Оскільки активне протистояння між бунтівниками та міліцією на той час ще не відновилося, є підстави вважати Нігояна не випадковою жертвою стрілянини, а жертвою, яку передбачав впроваджуваний «згори» диявольський сценарій ескалації політичної напруженості та насильства в Україні.
В. Іваницький пам’ятає останні хвилини життя українського вірменина Сергія Нігояна. Володимир спілкувався з Сергієм за годину до смерті.
«Сергій був комунікабельний, харизматичний, толерантний, тактовний і дуже подобався дівчатам… Доволі скромний, утім, щойно розпочиналися сутички, намагався себе проявити на передовій. Ще 20 січня прийшов дуже чорний. Виявилося, Сергій підпалив останню беркутівську машину і від тих шин був майже закопчений, виднілися лише очі та зуби. Я казав йому йти помитися, але він вважав, що закопченість на Майдані виглядає дуже символічно. В ту ніч Нігоян прокинувся десь о 3-й годині і прийшов до нас у намет. Почав ритися в речах, які кияни приносили, а там спеціально для нього такий картуз вірменський залишили. Він його одягнув, а я запитав, чому каску не бере. Він сказав, що вона йому спадає і незручна.
Виходжу на вулицю, Нігоян стоїть біля бочки, гріється. Почали з ним говорити, я запитав: як мама? Він сказав, що батьки його не розуміють, що він після останньої поїздки на Різдво заледве з дому втік. Казав, що жодної підтримки вдома не бачив, там на нього, як на білу ворону, дивляться. Так ми і проговорили десь до 4.45 ранку. Побачивши наших хлопців, які зібралися йти на Грушевського, щоб підтримати протестуючих, він мовчки, нічого не говорячи, повертається, знаходить шину за наметом, закидає її на плече і йде…
Трохи більше, як за годину нашого коменданта покликали на впізнання. Вже в приватному відео з моргу я бачив і білоруса Михайла (якого вбили через 2-3 год. після Сергія), і його. У Сергія було справа поранення в голову і шию, і чомусь око було в крові. Найбільше крові було на голові. Каска би його не врятувала, бо вона була будівельною.
Опівдні я пішов туди, на місце загибелі, поставити свічку. Я навіть уявляю, з якого місця стріляли в них. Там було таке дерево, звідки беркути цілилися, а Нігоян виглядав з-за спаленого автобуса, куди шину кинути… І отримав кулю… Відстань між ними була 30-40 метрів. Кинути її він не встиг, після смертельного пострілу так і стояв на колінах, у куфайці і в тому картузі. Так, ніби хотів вірменський народ прославити».
Його вбили близько шостої години ранку 22 січня 2014 року – отримав три вогнепальних поранення свинцевою картеччю в шию, голову і груди під час подій біля стадіону «Динамо» на вулиці Грушевського.
Вічна пам’ять.
P.S «Сергій Нігоян – то невипадковий хлопець. Мені шкода, що така людина загинула. Здається, він багато користі приніс би своїм життям. Та Бог забрав його, напевно, як приклад пожертви, бо я вважаю, що його коротке життя є пожертвою майбутньому нашому добробуту, незалежності. Хлопець свідомо робив певні вчинки. Він нам, українцям, показав, як можна любити свою державу!» – Володимир Іваницький.
Ліна Костенко
