“Rzeź wołyńska” – кого і за що різали на Волині?

Приймаючи постанову про вбивства на Волині, Польський Сейм, заради відновлення історичної справедливості, чомусь промовчав про причини що спонукали до цієї трагедії. Українська влада, за своєю недолугістю, теж промовчала.

З часу окупації східногалицьких і західноволинських земель, Польща розпочала політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя цих територій, нищення української освіти і культури та досягнення етнографічної переваги поляків над українцями.
Відразу ж після закінчення польсько-радянської війни Юзеф  Пілсудський звернувся до уряду Польщі з вимогою, щоб “здобуті землі перейшли в руки тих, хто зробив їх польськими”.

У відповідь прем’єр-міністр Польщі В. Вітос заявив: “Східна Малопольща (Західна Україна – авт) – одна з основ нашої держави, тому вона повинна належати тим, хто її для Польщі здобув, і «чинимо ми так, бо віримо – скільки землі, стільки і вітчизни».

17 грудня 1920 року, польський сейм приймає закон про забезпечення землею солдатів польського війська і поселення військових колоністів на територіях Віленського, Білостоцького, Новогрудського, Поліського і Волинського воєводств.

За цим законом створювався новий запас земель для забезпечення ними військових колоністів по 45 га землі кожному.

Суть закону полягала в створенні військових осад для окремих полків кавалерії. За проектом осади мали створюватися на зразок козацьких станиць на засадах безплатного надання землі заслуженим уланам та офіцерам. Військові колоністи повинні були стати резервом своїх полків. Від них вимагалася військова повинність із власним конем, зброєю та амуніцією, що залишалась у колоністів під їхню відповідальність.

Осадницькі господарства створювалися насамперед навколо повітових міст, уздовж залізничних колій та вузлових станцій
Симптоматичними є й назви польських осад на Волині: “Воля Пілсудського”, “Пілсудчина”, “Воля Стрілецька”, “Галлєрово” і т. д.
За даними Волинської воєводської адміністрації, на початку 1930-х рр. на терені воєводства вже нараховувалося 3159 господарств цивільних осадників. (Bankowicz-Sitauer I. Osadnictwo wojskowe // Roczhik Wо?ynski. – 1933. – S. 517.)

Про наступні масштаби колонізації можна судити з того, що лише в Тернопільському воєводстві передбачали шляхом примусової парцеляції (відібрання земель у українських селян) розмістити 40 тис. осадницьких господарств. Це дало б змогу збільшити кількість поляків на 200 тис. осіб.
Тому природнім було те, що колонізація українських земель Польщею стала причиною ескалації напруженості між українськими селянами та польськими осадниками – у виникненні польських осадницьких господарств українські селяни бачили причини свого безземелля і тому виступали проти насаджуваного польського елементу.

Сергій Чаплигін.