Моя мама передбачливо зберегла у шафах радянські повзуни, в котрих виходили ми з братом, “для онуків”. Тоді з неї сміялись. Аж виявилось, що через 25 років ці предмети радянського легпрому змогли стати у пригоді щонайменше двом дітям сучасної незалежної України.
“УСІ ЗАРАЗ ХОЧУТЬ БУТИ АЙТІШНИКАМИ, РУКАМИ ПРАЦЮВАТИ НІХТО НЕ ХОЧЕ, ВІДТАК І КВАЛІФІКАЦІЯ ВІТЧИЗНЯНИХ КАДРІВ НЕВИСОКА.”Натомість за ці роки шити якісні повзуни в Україні майже розучилися: тканина, що легко линяє, рветься й розтягується та кнопки, що не витримують часто й кількох одягань — це враження від абсолютної більшості придбаного українського дитячого одягу. Натомість самі виробники від імені профільної асоціації нарікають на засилля секонд-хенду, дешевих китайського та турецького шмаття, а також відсутність державної підтримки, які нібито заважають їм виробляти передовсім якісний продукт.
Чого не вистачає українському виробнику, аби одягти у “своє” співвітчизників — з’ясовував Олексій Ворони.
Поганому танцюристу?
За версією Української асоціації підприємств легкої промисловості національному виробнику важко конкурувати із дешевшою азійською продукцією передусім через занижені митні ставки для імпорту, неконтрольований ввіз уживаного одягу (секонд-хенду) та неможливість для багатьох виробників оновлювати технічну базу підприємств через оподаткування ввозу імпортного обладнання (виробники воліли б ввозити його без мита).
Валентина Ізовіт, президент Української асоціації підприємств легкої промисловості, переконувала кореспондента Текстів, що вітчизняним виробникам “заважає” не так уживаний одяг чи дешевший ширвжиток, як нерівні умови для конкуренції (починаючи від несправедливої митної вартості аж до контрабандного ввозу значних партій одягу, пошитого в азійських країнах).
Валерій Родін, генеральний директор одного з успішних гравців ринку ТОВ “Віді Ван”, певен, що найбільша перешкода до розвитку, а відповідно і створення конкурентної продукції в Україні, це передовсім податки: на фонд оплати праці, а також ПДВ і система його адміністрування. За ними — сірі схеми ввозу імпортного одягу, а також секонд-хенд і брак кваліфікованих працівників. “Професія швачки непрестижна, основна частина кадрів — це персонал ще радянських часів, яким принаймні за 45, молодих майже немає.” — нарікає підпримець.
“Усі зараз хочуть бути айтішниками, руками працювати ніхто не хоче, відтак і кваліфікація вітчизняних кадрів невисока.” — підтримує колегу Олександр Бережний, співзасновник ще одного успішного гравця легпрому, компанії Derby. Частину своєї продукції (сумки і валізи) компанія Бережного також відшиває у Китаї: “Перш за все тому, що там значно кращий вибір матеріалів та кваліфікація робітників. Отже за ті ж кошти можна пошити більше кращого товару. Те, що вироблене в Китаї все поганої якості — звісно, міф, ” — пояснює логіку підприємець.
Ольга Соломіна, модельєр-конструктор одягу однієї зі столичних фабрик, стверджує, що оснащення сучасних підприємств не дозволяє автоматиматизувати низку процесів, що призводить зокрема до високої собівартості української продукції порівняно із китайськими та турецькими аналогами.
В Асоціації підприємств легкої промисловості певні, що якісний український одяг є, як і по-сучасному обладнані фабрики. Особливість їх виробництва лиш у тому, що вони працюють з іноземними замовниками за давальницькими схемами, тобто шиють одяг для міжнародних брендів, як-то: Hugo Boss, Prada, Benetton, Marks&Spencer, Zara, New Look, Max Mara, Laura Ashley, а не для внутрішнього ринку.
Особливості національного бізнесу
Попри незаперечність цілком об’єктивних причин, за якими одяг, що вироблений в Україні, не може бути конкурентним, є ще і фактори, про які майже не згадують, адже ідеться про святе — вітчизняного виробника, платника податків та творця робочих місць. Однак без цього картина була б неповною.
Олексій Малицький, керівник проекту Sammy Icon, рік тому вирішив створювати в Україні яскраві шкарпетки для чоловіків. За словами Олексія, організація бізнесу обійшлася йому майже у 3 рази дорожче, аніж він розраховував спочатку. “Чи не найскладнішим було знайти підрядника.” — згадує підприємець — “Усі вітчизняні виробники скаржаться на конкуренцію Китаю, однак візьмімо до уваги, що пересічний український працівник в декілька разів менш ефективний, ніж його азійський побратим на тому ж робочому місці. Ось і виходить, що за тих самих стартових умов, Україна програє через брак культури на виробництві.
Окрім того, на наших підприємствах дуже багато “креативу” від виконавців на зразок: “я подумав, що так буде краще”, “цей ваш фасон не підходить”, “такое никто не купит”. Це ж зразу ілюструє порядок мислення і розуміння бізнес-процесів, а також і уявлення про стосунки замовника та виконавця. Китайці більш конкретні. Спочатку їх цікавить розмір партії, а далі — деталі.” На складі Олексія досі — партії браку, отриманого саме через самодіяльність виконавців.
Валентину Ізовіт такі історії дивують: “Та до кого ж звертався цей підприємець, у нас же така є чудова Житомирська панчішна фабрика!” Житомирська фабрика дійсно чудова (зафіксовані випадки навіть ввозу підробок житомирських шкарпеток із Туреччини; митники кажуть, безпрецедентний випадок для українського виробника), однак це великий гравець, котрий не працює з невеликими партіями.
Зрештою Малицькому вдалося знайти партнерів, львівську фабрику, яка спільно із ним придбала італійське обладнання, а також погодилася інвестувати у навчання своїх працівників роботі на ньому (підприємець зізнається, що витратив понад половину стартових інвестицій на технічний “апгрейд” свого партнера).
Подібна історія — у молодого бренду вітчизняного одягу Syndicate. За словами засновників, виробнича база в Україні, попри стереотипи, розвинута непогано, а підприємства, котрі орієнтовані на експорт та шиють одяг для знаних брендів, переважно закритого типу, і їхні потужності повністю завантажені.
Коли ж ідеться про невеликих виробників, постає проблема менеджменту та кадрів: “Підхід до справи як у 90-х роках, тому дуже складно досягти гарного результату” — нарікав на одній із публічних лекцій Тарас Шевчук, співзасновник бренду, — “Ми мали справу з людьми, які звикли працювати швидко, дешево та ні про що більше не дбати. Тому доводиться буквально вчити їх, стояти над душею та показувати, як ми хочемо закрити ці шви. Деякі швачки, що вже давно у професії, не знають, як це зробити. Ось це дійсно проблема.” Колегу підтримує Малицький, який вважає, що в Україні особливо складно виробляти щось, якщо потрібна якість без компромісів: “Складається враження, що у наших виробників ледь не девіз: “якщо тут підпиляти, там підмазати, то і так підійде”.
Ольга Соломіна визнає: “Можливо, це особливість менталітету. Мало підприємців готові інвестувати у довгострокові проекти. Більшість хоче отримати прибуток уже сьогодні.” І викриває ще одну проблему: Малицький, який проінвестував у виробництво шкарпеток та бездоганний сервіс із їх доставки, плекає плани з пошиву чоловічих футболок, курток та сумок в Україні, однак йому поки навіть не ідеться про повернення інвестицій: “Виробництво одягу насправді ж не надто рентабельний бізнес. Чи багато виробників одягу у списку Forbes?”
Великі підприємства легпрому шиють для іноземців, адже це забезпечує їм стабільну і гарантовану завантаженість, а значить і зменшує економічні ризики для підприємства. Натомість невеликі гравці (малий та середній бізнес) не налаштовані на стратегічні плани (інвестиції у матеріально-технічну базу, навчання персоналу тощо) знову ж через економічну нестабільність, неготовність працювати на довгострокову перспективу та жагу “швидких грошей”. Робота на внутрішній ринок також гостро ставить перед ними питання роздрібного продажу товару, а значить і значно збільшує порядок інвестицій. Адже торгівля — уже зовсім інший бізнес, пов’язаний передусім із орендою чи створенням власних торгівельних площ. Хоча самі гравці сподіваються, що за кілька років зі збільшенням кількості торгівельних центрів та росту конкуренції між ними відбудеться зниження орендних ставок, що частково вирішить цю проблему зокрема й для них. Саме торгівля, а не виробництво, дає можливість в Україні працювати із 100%-ою націнкою. Тож навіщо виробляти, якщо значно вигідніше перепродувати уроздріб пиво чи китайський ширвжиток.
