Путін звик, що ініціатива в конфліктах належить йому, бо це привілей агресора. Думаю, він і цього разу вважав, що місце і час наступного зіткнення з Заходом вибере сам, порушивши що-небудь основоположне в нових Мінських угодах. Як раптом з’ясувалося, що там з роллю “лохів” більш не згодні і ініціативу стали перехоплювати.
Згадайте, скільки місяців йому спускали з рук перекидання в Україні тисяч танків та іншої важкої техніки. Та що там – навіть на обстріли Градами з російської території закривали очі. А тут – “всього лише” одна колона техніки, а шум стоїть на весь світ. І за триваючий вогонь критикують нещадно, хоча формально припинення вогню ще не вступило в дію. І про російських військовослужбовців в Україні заговорили більш впевнено. Іншими словами, очевидно, що рішення прийнято – зброю України дадуть, принаймні, американці.
Я хотів би застерегти від ілюзії, що ця зброя зумовить військовий результат конфлікту. Ні в якому разі. У Путіна дуже навіть є чим відповісти на виклик: бронетехніки, як і гарматного м’яса, у нього вище даху. Це навіть не кажучи про авіацію або про щось гірше. Так що, коли Захід і Порошенко кажуть про безальтернативність дипломатичного вирішення – це не фігура мови, не боягузтво і не лицемірство. Інша справа, що високоточна зброя і засоби стеження можуть змінити принципові “розклади”.
Путін зараз змушений зважувати, який з варіантів з більшою ймовірністю призведе до падіння його підтримки і можливих збурень. Поки, очевидно, він побоюється такого результату в разі безславного відступу з України (тобто, при виборі мирного рішення). Схоже, що він менше боїться бунту внаслідок падіння рівня життя через санкції, викликаних продовженням війни. Але зараз в це друге рівняння додається ще одне невідоме – труни.
До цих пір вплив цього фактора вдавалося мінімізувати: солідну винагороду у купі зі страхом його втратити відмінно затикали рот російським вдовам та матерям. Та й ціна людського життя в Росії традиційно невисока. Але нова високотехнологічна зброя, піднімаючи рівень ескалації, може збільшити цифру на порядок – а це вже не жарт.
І якщо навіть російському суспільству традиційно наплювати на своїх вояків, то про них самих цього не скажеш. Свіже звернення до Ради з прав людини РФ сорока мурманських десантників надзвичайно важливе не тільки тому, що підтверджує участь у війні російської армії і позбавляє Захід можливості довше використовувати евфемізми, але й може виявитися проривом у “змові мовчання” військових, які точно не горять бажанням віддавати життя даремно. Сподіваюся, історія ця знайде не тільки підтвердження, а й продовження.
