Багато моїх знайомих ставляться до російської інтелігенції з певною зневагою. Мовляв, люди, які не змогли втримати свою країну і свій народ від сповзання в катастрофу, на особливу прихильність не заслуговують.
І тут я змушений втрутитися і сказати своїм українським друзям: ви просто не відчуваєте тяжкості, яку їм там в Росії доводиться нести. Ви просто не знаєте (чи забули), як це – жити у величезному порожньому місті, наповненому тінями мільйонів людей. У місті, де давно зникло те особливе міське братство, завдяки якому існує зафіксоване середньовічною формулою: “міське повітря робить вільним”.
Кажуть, Росія повернулася в минуле. Це не зовсім так. В епоху Брежнєва був морок, але був і м’який приємний застій без крутих піке. В епоху Сталіна був жах, але була і гордість за перемогу. В епоху Горбачова була свобода і очікування змін. В епоху відлиги була надія. Завжди було хоча б щось одне: стабільність, або свобода, або гордість, або надія. Вперше в історії Росії немає нічого з цього списку. Росія не повернулася в минуле – вона йде в порожнечу.
Є, безумовно, частка провини російської інтелігенції в тому, що у них не було своїх Майданів. Ми пройшли хорошу школу і в 2004, і в інші роки. Це прокляття нафти: офісний планктон і придворна інтелігенція завжди отримували свої п’ять копійок від нафтової ренти, і тому були нездатні на протест. Це прокляття комунізму, коли тотальна недовіра людей один до одного руйнує здатність до спільної дії. Це прокляття імперії, коли всі привабливі образи зберігаються в минулому, а образу майбутнього немає.
Тим більше відповідальність інтелігенції в Росії зараз, коли країна ковзає в прірву вже зовсім явно.
