Крок за кроком наші сусіди програють і залишаються в ізоляції.
Минулими вихідними у Ризі (Латвія) відбулося засідання Постійного комітету Парламентської асамблеї НАТО. Україну на ньому представляв заступник Голови Верховної Ради, співголова Міжпарламентської ради Україна – НАТО Руслан Кошулинський. Розмова, що відбулася в рамках засідання, була максимально відвертою, і можна з упевненістю сказати, що вона мала вплив на рішення Альянсу про припинення практичного співробітництва з Російською Федерацією. Про це “Голосу України” в ексклюзивному інтерв’ю розповів сам Руслан Кошулинський.
– Руслане Володимировичу, про що насамперед ішлося на засіданні Постійного комітету ПА НАТО?
– Наша розмова була досить цікава і гостра, адже НАТО сприймає ситуацію з Росією як акт агресії. Мене як співголову Міжпарламентської ради Україна – НАТО запросили на неї, аби почути правдиву інформацію про події в Україні. Я отримав велику кількість запитань від учасників. Не було такої країни, яка б негативно висловлювалася щодо нашої держави. Навпаки, всі хотіли з’ясувати обставини, деталі ситуації в Криму, зокрема, щодо виведених з території Криму українських військових. Відповідно, я доповідав про ті можливості і законодавчу базу, які є на сьогодні. Що ми напрацювали, які перші кроки, які варіанти відпрацьовуються.
Обговорювалися й інші питання: економічна ситуація, реалізація другої фази запровадження безвізового режиму з ЄС , механізми подолання корупції. Ми також проговорювали тематику проблем національних меншин.
Крім того, я мав низку неформальних зустрічей із представниками багатьох країн, які висловлювали готовність допомогти Україні через співпрацю з Альянсом, а також сприяти вступу України до НАТО. Можна з упевненістю сказати, що моя доповідь наклала відбиток на розуміння ПА НАТО ситуації в Україні, а відтак і на ухвалення рішення про припинення співпраці з Росією.
Ми говорили відверто про мотивацію Російської Федерації. Всі розуміють, що ні мовне, ні національне питання не були справжньою причиною агресії. Це було геополітичне рішення. Наші найближчі сусіди, знаючи, як себе поводить Росія, дуже занепокоєні. Жодні перемовини нічого не вартують, всі розуміють, що РФ – це величезна проблема.
Найближчим часом керівництво ПА НАТО прибуде до України. Гадаю, що основне питання, яке порушуватиметься, – питання військової допомоги нашій країні. Можливо, навіть обговорюватиметься питання вступу України до Північноатлантичного альянсу. Це також є один із варіантів майбутнього розвитку подій. Подібні законопроекти вже зареєстровані в парламенті.
– Настрої українців щодо позаблоковості України також дещо змінилися…
– Так. Події, що відбуваються, змушують замислитися над цим серйозно. І рішення щодо відсторонення Росії від співпраці свідчить про те, що НАТО на компроміс не піде. Звісно, Росія дуже серйозний геополітичний гравець. Скажімо, Латвія практично всі енергоносії закуповує в Росії. Але навіть за таких умов вони не готові поступатися принципами. Тому треба надати належне нашим партнерам, які за умови шаленого тиску з боку Росії чітко висловили свою позицію.
– Якщо говорити про перспективу членства України в НАТО, що потрібно для цього зробити, окрім того, що змінити законодавство та Конституцію?
– У контексті цього запитання варто повернутися назад. Наскільки довго попередній режим максимально нейтралізував позитивні ідеї Північноатлантичного альянсу; наскільки була дискредитована сама його ідея. Сьогодні нам потрібно багато зробити, аби змінити ставлення до цієї організації. Нині НАТО – це не лише військовий блок. Сьогодні це можливість долучитися до всіх цінностей, як європейських, так і світових, до зовсім інших цивілізаційних взаємин, іншого бачення. У багатьох країнах-членах НАТО керівники силових відомств – цивільні. Тобто люди, які визначають політичний напрямок діяльності. Тож ідеться про інше світобачення.
І тут ми маємо визначитися: Україна залишиться в орбіті впливу Росії або вийде на світову арену як рівноправний член усіх міжнародних об’єднань.
Та насправді перспектива членства в НАТО – це тристороння розмова: суспільство – влада – НАТО. Розмова з нашими партнерами, чи готові вони підтримати вступ України до Альянсу. За атмосферою спілкування у Парламентській асамблеї я відчув, що це так. Та найголовніше, як українське суспільство сприйме таку ініціативу.
Ще один важливий аспект – невиконання Росією Будапештського меморандуму від 1994 року засвідчило: без сучасного озброєння, серйозного фінансування не можна самостійно себе захистити в сучасному світі. Сьогодні Україна готова забезпечити себе новітньою зброєю, до того ж вітчизняного виробництва, але не має на це коштів. У цьому є проблема.
Ще один нюанс: військові стандарти НАТО і Збройних Сил України відрізняються. Тож є запитання, яким шляхом піде Україна у розвитку ЗС. Як на мене, вдалою є швейцарська модель невеликої, мобільної, сучасно озброєної армії фахівців і резервістів. Практично кожен чоловік до певного віку є на військовій службі, проходить певний вишкіл раз на рік або на два.
Крім вступу до Альянсу, можливі й інші варіанти ефективної співпраці. Наприклад, на засадах програми “Відкритих дверей”.
Події на півночі та сході країни, як на мене, відкривають очі людям, вони починають розуміти: потрібно об’єднуватися з іншими країнами для сучасного та якісного захисту своєї території.
– Останнім часом ситуація на сході країни загострюється. Якщо так триватиме й надалі, загроза введення російських військ на материкову територію може стати реальністю. Якщо, не дай Боже, таке трапиться – чи будуть введені в Україну війська НАТО?
– Перш за все, Україна готова самостійно відбити наземні і повітряні атаки, які можуть відбуватися на Півночі, Півдні та Сході. У нас вже є достатня кількість військовослужбовців, які дислокуються на кордонах із Росією. Вони не допустять бліцкригу російській армії, це вже доконаний факт. Помилок ми не допустимо.
Залучення ж на територію України чужих військ, на мою думку, – це крайня межа. Лише безпосередня зовнішня агресія із розгортанням повномасштабних військових дій може спонукати нас звернутися до інших країн за військовою допомогою.
– Нещодавно парламент надав згоду на проведення в Україні спільних із НАТО та країнами ЄС військових навчань. Звичайно, ці навчання надзвичайно важливі для нашої країни, але чи не варто було, з огляду на ситуацію, призначити їх на більш ранній термін (перші навчання відбудуться лише у травні)?
– Військові навчання – це не так просто, як може видатися на перший погляд. Це зброя, техніка, плани, дозволи про переміщення. Це великий об’єм роботи. Саме тому початок навчань було призначено на травень. А до нього залишилося не так вже й багато часу.
– Руслане Володимировичу, з ким ще крім представників ПА НАТО ви мали зустрічі і про що домовились?
– Під час візиту до Риги я зустрічався з представниками депутатського корпусу латвійського парламенту та з нашою діаспорою, зокрема, з головою Конгресу українців Латвії Миколою Павлюком.
За сприяння Посла України в Латвійській Республіці Анатолія Олійника відбулася зустріч із депутатом Сейму Латвійської Республіки, головою групи міжпарламентського співробітництва з Україною Ілзе Вінкелє. З пані Ілзе ми домовилися про тісне співробітництво у частині адаптації українського законодавства до європейських вимог. Латвія вже пройшла цей шлях, тож має досвід. Ми домовилися, що, здійснюючи реформи в Україні, будемо спиратися на їхню практику. До речі, саме латвійська сторона виявила ініціативу допомогти нам з адаптацією законодавства. Вони бачать, наскільки Україні складно одночасно будувати нову державу, захищати її та адаптувати своє законодавство до європейської практики.
Крім того, ми обговорили встановлення в Ризі пам’ятника Тарасу Шевченку, вже навіть визначено місце, де він стоятиме. Тож намагатимемося найближчим часом сприяти у встановленні монумент Великому Кобзареві.
