Знеохота до молитви та інших релігійних практик, нав`язливі сумніви щодо правд віри, різке і тривале погіршення настрою, відчуття покинутості, спустошеність… Не спішіть записувати себе до невиправних безбожників. Можливо, вас просто навідала релігійна криза.
«Діагнозу» цього лякатися не треба. Бо, як правило, сприймають це поняття в негативному контексті, як щось таке, що пригнічує, позбавляє сили, викликає депресію, має відтінок безвиході. Певна слушність є і в такому баченні, але, головне, щоб ним картина релігійної (та й будь-якої іншої) кризи не обмежувалася. Адже існує ще й інший бік медалі, себто кризи. Той, який дає надію.
Польський психолог о. Францішек Ґлуд визначає релігійну кризу як «прикрий емоційний стан внутрішнього напруження, який безпосередньо викликаний більшим чи меншим розладом релігійного життя». Цей розлад може виникати через безліч причин, проявлятися в різних формах і заторкувати різні сфери релігійного життя віруючого.
Щоб краще розібратися з усією цією його багатоликістю, о. Ф. Ґлуд виділяє чотири типи релігійних криз (A, B, C, D). Вони об`єднають в собі ті види порушень, які мають спільні походження, ознаки і способи виходу з них.
Молоді, часто недосвідчені в питаннях віри, люди, які до того ж надто болісно реагують на будь-яку несправедливість, можуть стати жертвами кризи типу А. З одного боку така людина прагне високих ідеалів, а з іншого через брак життєвого досвіду вона ще не знає, що ідеали ці досягаються важкою працею і є рідкістю у повсякденні. Природно, що вона шукає їхнього здійснення у Церкві, серед віруючих, і, коли не знаходить або бачить щось зовсім їм невідповідне, легко може зневіритись, піддати сумнівам догми, занедбати молитву та інші релігійні обов`язки. Така криза характеризується швидким наростанням, інтенсивністю, утриманням протягом певного часу, бунтом та претензіями.
Зцілення цього типу кризи криється в джерелі, звідки вона витікає. Так як головною її причиною є оточення (нерозуміння, надмірна зануреність у світські проблеми, негідна поведінка, брак моральних ідеалів), то й порятунку від неї слід шукати серед людей (головне, таких, приклад яких надихав би, а не відштовхував від релігійного життя).
Унаслідок драматичних життєвих подій може настати криза типу В. Для неї характерними є повільне виникнення і зникнення, мала інтенсивність, зниження ретельності у виконанні релігійних обов`язків, невиразність молитви. Щодо останньої, то притаманним є велике знеохочення до неї, проте саме в молитві лежить шлях позитивного виходу з кризи. Найефективнішим способом перетворення молитви з одноманітного надокучливого ритуалу в щиру розмову з Творцем є пошук її нових форм, їх зміна та періодичне чергування.
Найменш поширеною кризою дослідник вважає кризу типу С. При ній поряд з падінням інтенсивності виконання релігійних обов`язків простежується послаблення емоційного зв`язку з Богом. Виникає відчуття покинутості. Фактори, які її спричинюють: драматичні ситуації, надмірне занурення у світські проблеми та оточення, занедбання релігійних обов`язків. Як і в попередніх двох кризах, знання причин цієї проблеми сприяє успішному її подоланню. Молитва, ретельність при виконанні релігійних обов`язків, спілкування з людьми, які подають хороший приклад, допоможуть вийти з кризи цього типу.
Криза типу D ніби підсумовує усі попередні – вона поєднує в собі їхні найяскравіші ознаки (догматичні сумніви, занедбання обов`язків, зменшення емоційного зв`язку з Богом, негативне ставлення до Церкви й духовенства). Цю кризу можуть спричинити надмірне захоплення світським життям, зміна середовища. Вона виникає і зникає повільно, характеризується сильною інтенсивністю, однак, переживши її, людина може виробити в собі крайні релігійні принципи.
Загалом виділяють два шляхи виходу з різного роду криз: позитивний і негативний. Тому криза, зокрема і релігійна, не є вироком, а радше випробуванням на міцність і можливістю розвитку.
Не слід однак легковажити і загрозою, яку несе релігійна криза. Втікаючи від цієї проблеми, намагаючись забути про її прояви, жити так, ніби нічого не відбувається, витіснивши її на задвірки підсвідомості, ми ризикуємо все більше й більше занедбувати своє духовне життя аж до крайнощів атеїзму чи апостазії, коли навіть думка про релігію стане нам нестерпною.
Але не забуваймо і про позитивний вихід з кризи, який, за словами дослідника психології релігії о. Юзефа Макселона, «веде до відновлення єдності особи й стійкості супроти складних обставин, а в релігійному вимірі – до якогось типу навернення».
Це називається – глянути тому, що нас бентежить у вічі. Воно вимагає неабиякої мужності, зусиль, проте результат того вартує. Кризу можна, страждаючи, перечікувати, від неї можна втікати, але найкраще – розвернутись і дати їй відсіч. А цьому посприяє переконання, що ми у своїй боротьбі не самі.
З нами Бог. Розповівши Йому у щирій молитві про свої проблеми, в тому числі й певні релігійні сумніви чи знеохочення, будьмо певні, що Він нас вислухає. Не втікаймо і не ховаймось від Всевідучого, як Адам після гріхопадіння. Підійдімо до нашого Люблячого Батька і відкриймо Йому своє серце: «Так, Отче, отут мені важко. Молитись не можу. Ця людина поводить себе не так, як личило б християнинові, що викликає у мене певні сумніви у вірі. Скріпи мої сили і просвіти мій розум!» Тоді Бог допоможе не лише вистояти в часі кризи, а й поглибити після її подолання наше духовне життя та єдність із Ним.
Василь Калита
