У 1998 році я працював на шахті гірничим майстром і не отримував зарплату чотири місяці. Це час, коли в будинку на кухонній полиці було порожньо, а на роботу я брав своєрідний «тормозок» – пісну пшеничну кашу в баночці з-під масла Rama. Не було навіть хліба. Я сидів в шахтній, чорній виробці і чайною ложкою їв кашу, світло лампи вихоплював тільки мою банку з несмачною і противною їжею, а навколо була глибока темрява. Відчуття безвиході. Тупика існування.
Після гроші видавали по 3-5-10% – вистачало рівно настільки, щоб не простягнути ноги. Борги по зарплаті заморозили, просто сказали – забудьте. А потім давали «получку» мішками з борошном, цукром, крупами. Ці голодні, худі роки залишили в душі жителів Донбасу страх перед майбутнім.
Голод – це не тільки різниця між станом ситий ти чи ні. Це психологічна травма, рана в душі, яка ніколи не заживає – тільки перестає кровоточити. Можна сказати, що не війна відділяє людину від людяності, адже навіть під час боїв часто бійці приносять себе в жертву, щоб врятувати товаришів. Усвідомлене самопожертва – якість, властиве тільки людині. Не хвороба забирає у людини відчуття людяності: навіть у стражданнях ми здатні любити.
Саме голод – шалений, дикий, тваринний – руйнує людину в людині. В момент гострої потреби в їжі відбуваються найбезглуздіші і жорстокі вчинки. Боязнь голоду закладена в нашому душевному коді, бо це боязнь втратити себе і своє людське обличчя. У моєї бабусі, яка пережила голодні 1930-40 роки, в сараї завжди стояла велика дерев’яна скриня – там зберігалися консерви, сіль, цукор. Навіть у відносно ситі застійні роки. Дев’яності залишили в людях Донбасу страх перед тим, що минуле може повернутися. Що вони знову будуть постійно хотіти їсти, харчуватися одними крупами, сушити сухарі. Це страх, що майбутнє не настане. Час буде ходити по колу, і їм доведеться знову страждати і голодувати.
Моя родичка на початку Майдану говорила, що у неї пенсія 800 грн, але вона боїться, що через події в країні перестануть платити і ці крихти. По місцевому ТБ і зі слів регіоналів так і мало статися. «Качайте човен», – кажуть у нашого східного сусіда. Так думали і на Донбасі.
Але коли ситуація в Києві набула нових відтінків – Небесна сотня, перші смерті – Донбас не зрозумів, навіщо все це. Страх породив нерозуміння того, що відбувається. Ніхто не намагався їм пояснити, навіщо потрібні революції, до чого це призведе. Через нерозуміння з’явилася неприйняття – ти незрозумілий, а значить, чужий. А як чинять з чужими, які поводяться шумно? Правильно, проявляють агресію. Випади Донбасу в сторону «майданутих» ставали все голосніше. Але й тут Київ не звернув на них уваги. Віктор Янукович втік, влада потрапила в руки розгубленої опозиції, яка ділила портфелі, а не йшла до народу з розпростертими обіймами.
А тим часом вогонь агресії в Донбасі розгорявся все яскравіше, і полум’я важко вже було погасити. І тоді прийшла ненависть – вища точка неприйняття. Майдан, Київ, «майданутих», «Кріп», Україна – все це, кожне визначення, подія, деталь – все пропущено через вузьке горлечко ненависті. І прийшов Путін. І почалася війна. Що було далі – ви знаєте.
Але проблема в тому, що проукраїнські громадяни досі бачать тільки вершки, а не корінці. Українці бачать ненависть і агресію Донбасу, і не розуміють, що її корінь – у страху перед майбутнім. Ті, хто називає себе патріотами, обзивають жителів сходу – «ватниками», «бидлом» і т.д. І деякі кажуть, що завдяки цьому донбасьці усвідомлюють, що вони бидло, і зміняться. Це омана. Риторика ненависті з обох сторін не принесе нічого, окрім посилення ворожнечі.
Адже потрібно бути вище цього. Виграє той, хто розумніший.
Мої родичі постійно сумніваються, бути їм в ЛНР або в Україні. Вони шукають впевненості. Їм чужий російський світ. Чужа українська національна ідея. З ними потрібно розмовляти іншою мовою – словами безпеки та економічної стабільності. Потрібно говорити, що «Новоросія» – це дно, гірше, ніж 1990-ті. Говорити спокійно, не впадаючи в істерики і образи – обгрунтовано і аргументовано.
Донбас хоче, не щоб його почули, а щоб йому сказали важливі і потрібні слова, дали надію на майбутнє, на завтрашній день, на можливість жити.
Дописуавч:
