На що йшли монахи митрополита Шептицького заради порятунку євреїв, хто був не проти заробити на біді ближнього, як працювала система конспірації і скільки разів мережа була на межі провалу, – про це та багато іншого в інтерв’ю з автором книги «Покликані», що вийшла у видавництві «Дух і Літера», кандидатом історичних наук Юрієм Скірою.
– Про діяльність митрополита Андрея Шептицького давно і широко відомо, але постать його брата Климентія залишається в тіні. Що це була за людина, призначена митрополитом «головним координатором» з порятунку євреїв?
– Почнемо з того, що монахом він став у 42 роки, а сан отримав у 46. Його світська кар’єра складалася блискуче – навчання в Мюнхені та Сорбонні, ступінь доктора права знаменитого Ягеллонського університету, багато років Климентій був депутатом Австрійського парламенту і Галицького сейму, вів адвокатську практику.
У 1911 р. він іде в монастир і відтоді має аскетичне життя. Його племінник Ян Казимир згадував, що дядько спав сидячи, спираючись на поручні ліжка. Головною рисою характеру Климентія була готовність жити для інших. Тому не дивно, що митрополит вибрав для настільки небезпечної місії найближчу людину, якій нескінченно довіряв.
Зрозуміло, Шептицьким було на кого сподіватися. Після радянських репресій 1939 – 1941 рр. в монастирях залишилися найстійкіші монахи, глибоко віддані своєму покликанню. Перша радянська окупація Галичини навчила їх протистоянню тоталітарній системі. Ці люди, які звикли до загрози арешту, без вагань відгукнулися на заклик митрополита сховати переслідуваних євреїв.
– Головним притулком став, наскільки я розумію, собор святого Юра?
– Скоріше, координаційним центром і першим перевалочним пунктом для тих, кому підшукували надійну схованку. Роль притулку собор виконував не вперше – в епоху пацифікації митрополит розпорядився переобладнати частину приміщень під госпіталь для поранених польською поліцією українців, яким державні лікарні не надавали допомоги. Після приходу Рад тут два місяці ховалися родичі Шептицьких, та й під час німецької окупації в палаці митрополита давали притулок багатьом, хоча євреї займали особливе місце.
– Деяким пощастило сховатися у сусідів або знайомих, але це часто вимагало величезних витрат …
– Безкорисливість монахів добре ілюструє історія Марка Вайнтрауба, який кілька тижнів переховувався в підвалах собору, тоді як його сім’я залишалася в гетто. Не в силах витримати розлуку, чоловік прийняв важке рішення – повернутися до рідних. Монахи були в роздумах – опинившись у руках німців, Вайнтрауб під тортурами міг видати притулок, що прирекло б на смерть як врятованих, так і рятівників. І все ж Климентій виніс вердикт: «Ти вільний залишатися тут, скільки буде потрібно, але, якщо хочеш, – можеш йти». Того ж вечора молодий священник вивів Марка без зірки Давида на одязі з палацу митрополита і провів у гетто. З цього моменту починається історія поневірянь сім’ї Вайнтрауб, що ілюструє, наскільки небезпечно сподіватися на людей, для яких порятунок чужого життя – не головна мета.
Мати Вайнтрауба знайшла бідну жінку – прибиральницю спортклубу «Сокіл», якусь Гординську, яка прихистила сім’ю за двадцять п’ять тисяч злотих на місяць – приблизно чверть кілограма золота! Перші три місяці все було чудово, але гроші звели Гординську з розуму – вона почала влаштовувати вдома вечірки, організовувати прийоми в саду, замовляла на вечерю половину теляти, коли в місті майже голодували. Пішли чутки, що ця пані ховає євреїв, тричі Вайнтраубів затримували, і щоразу вони відкуповувалися. Потім ними почали торгувати – дві вчительки за гроші погодилися прийняти сім’ю на місяць. Потім їх повернули Гординській і та прилаштувала євреїв на горищі будинку товариства «Сокіл», де працювала прибиральницею і де розміщувалося відділення СС. Шантажисти здогадувалися про місцезнаходження Вайнтраубів, але боялися наближатися до цієї будівлі. Там сім’я прожила дев’ятнадцять місяців. Коли в них закінчилися гроші, Гординська привела адвоката і Якуб Вайнтрауб переписав на неї два будинки у Львові. У кінцевому підсумку їм вдалося врятуватися, але йдеться про одну з найбагатших сімей міста, чиї матеріальні можливості були майже необмежені.
– Крім Климентія Шептицького, хто був ключовою ланкою мережі з порятунку євреїв?
– Секретарі митрополита – о. Іван Котів, о. Володимир Грицай. Особливою довірою митрополита користувався Грицай, якому довіряли вирішувати екстренні ситуації. Одного разу на подвір’я собору св. Юра увірвалася група євреїв, які втекли від облави. Митрополит викликав Грицая і попросив заховати нещасних у своїй квартирі. Той замкнув у себе втікачів на ключ, але незабаром з обшуком прийшли гестапо. Шептицький доручив о. Володимиру показувати «гостям» кімнату за кімнатою і коли німці підійшли до приміщення секретаря, гестапівець запитав, хто тут живе. Заспокоєний, що ця келія самого «екскурсовода», нацист проїхав далі. Годі й казати, що чекало Грицая в разі виявлення євреїв.
Особистим турботам о. Володимира доручили рабина Давида Кагане (згодом, головний рабин ВПС Ізраїлю), який згадував, що Грицай «дуже тепло ставився до євреїв і щиро їм співчував». Відомо, що священник часто сам проявляв ініціативу і рятував євреїв на вулицях Львова.
Другий секретар о. Іван Котов працював з духовенством Львівської єпархії, розміщуючи єврейських дітей у надійних будинках і монастирях. Обидва секретаря підтримували контакти з жителями львівського гетто, вишукуючи можливості порятунку сімей. Після ліквідації УГКЦ 1946 р. обох арештували органи НКВД і засудили до тривалого ув’язнення.
Необхідність суворої конспірації при порятунку євреїв приводила іноді до курйозів. У соборі св. Юра ховалася сім’я аптекаря Юзефа Подошіна, який приятелював з монахами-студитами ще з довоєнних часів. Для порятунку сім’ї її довелося розділити – про сина аптекаря, семирічного Людвіка, дбав молодий священник о. Онуфрій Іванюк, який віддав хлопчика своїм родичам у рідне село. Там з радістю прийняли дитину, вважаючи позашлюбним сином Онуфрія, який прийняв обітницю безшлюбності. Чутки дійшли до священника села, той поскаржився єпископу, в результаті Онуфрій постав перед дисциплінарним судом і поніс суворе покарання. Він навіть не намагався захищатися, думаючи лише про безпеку Людвіка. Лише після війни священник розповів правду і був реабілітований.
– Де ще, окрім палат самого митрополита, студити ховали євреїв?
– У монастирі святого священномученика Йосафата і Свято-Іванівської Лаври, де ховали, в основному, єврейських дітей. Тут звикав до монашого життя (підйом о 3.30 ранку, піст три рази на тиждень і т.д.) 16-річний син реформістського рабина Курт Левін, не приймаючи при цьому Cвятого Причастя. Зазвичай використовувалася інша схема, коли підопічного повністю ізолювали від зовнішнього світу, зводячи до мінімуму ризик доносу. Але зовнішність Курта Левіна дозволяла його «легалізувати», хоча юнака постійно переводили з одного студитського монастиря в інший, щоби в ньому не розпізнали єврея.
Єромонах Тит вчив Левіна української та церковнослов’янської мов, звичаїв і особливостей життя в монастирі, у вільний час Курт багато читав українською. Його прийняли в монашому колі, але не всі… Єромонах Рафаїл (Роман Хомин) здогадався про походження Левіна і зажадав вигнати його з монастиря, вважаючи, що знищення євреїв – воля Божа, якій не можна перечити. Курта швидко перевели в інше місце, подалі від завзятого Рафаїла. Чи був Хомин антисемітом? Ймовірно, але цей же чоловік врятував двох єврейських дітей з львівського гетто, видав їм метрики про хрещення, влаштував у притулок і відвідував підопічних.
Для мешканців монастиря Йосафата євреї були не в дивину – до війни монахи закуповували борошно і промислові товари в єврейських магазинах. Зрозуміло, вони усвідомлювали, чим загрожує перебування серед них небезпечних «гостей». Коли в 1943 р. в монастирі переховувалися Курт Левін і Давид Кагане, настоятель єромонах Никанор зібрав студитів і попросив, щоби в разі виявлення євреїв хтось один взяв на себе відповідальність, зберігши життя всім іншим. Примітно, що всі висловили готовність пожертвувати собою.
– Ми говоримо про монахів, але не можна не враховувати випадкових перехожих, цікавих сусідів і т. д.?
– За монастирем стежили. Кагане згадує, що з його появою в монастирі почалися обшуки. У розмові з ним брат Севастян припустив, що хтось доніс, оскільки один з обшуків у середині вересня 1943 р. був особливо ретельним, а впродовж зими студити пережили шість таких обшуків.
Було страшно – як монахам, так і євреям. «Перебуваючи переважно в монастирі, за винятком щоденних походів у собор св. Юра, я втратив упевненість в собі, – згадував Курт Левін. – Новоприбулий єромонах Герман, трохи поспостерігавши за мною, сказав у трапезній, що я почав виглядати і поводитися як єврей. І додав, що хтось може відчути мій страх, порадивши від цього страху позбутися. Наступної неділі мене попросили супроводжувати о. Германа як дяк. Ми почали щотижня ходити через усе місто в парафії на околиці Львова. О. Герман відправляв Літургію, я прислуговував йому, співав антифони, прокімен і читав Апостола. Ці недільні екскурсії додали мені хоробрості і ми стали з о. Германом хорошими друзями».
До речі, припущення про стеження справдилося – у справі №1697 від 1964 р., яку КДБ відкрило проти єромонаха Германа (Будзінського), є свідчення, що люди знали про те, що в монастирі ховають євреїв.
– Час був голодний, євреї жили в нелегальному становищі, хто давав кошти на їхній прожиток?
– Це окрема проблема, вирішити яку мав о. Герман. Він повинен був реалізовувати німецькі продуктові картки, але цього було явно недостатньо, тому гроші на їжу для євреїв, які переховувалися в монастирі св. Йосафата, передавав митрополит Андрей Шептицький і колишній професор Львівської богословської академії о. Степан Рудь.
Частину продуктів о. Герман купував за власні гроші, а також і для родичів Левіна, які переховувалися в притулку для сиріт сестер-студиток на вул. Таборовій, 55. «Багато сімей, що живуть в Ізраїлі, саме Будзінському зобов’язані своїм порятунком, – згадував Кагане. – Він допомагав їм вийти з гетто, знаходив притулки… передавав продовольство жителям гетто».
Характерний штрих. Коли мати Моніка з монастиря Пресвятої Трійці в селі Підмихайлівці, де переховували єврейських дітей, одного разу написала Шептицькому, що в малюків немає молока, митрополит доручив студитам відвезти їм свою найкращу корову. Один з монахів, які взялися за цю справу, мав бороду і його чотири рази зупиняла українська поліція як потенційного єврея. Але, побачивши супровідний лист від Климентія Шептицького, його щоразу відпускали.
– Кілька слів про груповий порятунок євреїв у підвалах взуттєвої фабрики «Солід», що належала студитам…
– Це була складна операція, яка чимось нагадує історію Emailwarenfabrik Оскара Шиндлера в Кракові. Центральну роль у ній зіграв єромонах Іван (Петерс) – уродженець Німеччини і, що важливо, громадянин Рейху. Свого часу він приєднався до УГКЦ, а влітку 1941 р. переїхав до Львова. З цього моменту і аж до арешту гестапо він жив подвійним життям: для німецької влади він був підприємцем, а в реальності – монахом Студійського уставу. Курт Левін згадував, що, будучи монахом, Петерс для конспірації носив дорогий костюм, а не рясу.
Як громадянин Рейху о. Іван отримав дозвіл взяти під контроль взуттєву фабрику «Солід», де працювали і монахи-студити, і прості миряни. Окрему групу становили євреї зі створеного в кінці 1941 р. гетто. Це були висококваліфіковані фахівці – якщо звичайні шевці з одного шматка шкіри могли зробити сім пар чобіт, умільці з гетто примудрялися виготовити вісім, а то й дев’ять. Надлишки студити таємно виносили під плащами в монастир святого Йосафата. «Шкіра допомагала вирішити багато питань, – згадував Курт Левін. – Обрізки можна було обміняти на їжу, паливо і ліки. Взуттєва фабрика допомагала собору св. Юра і монастирям… шкіра давала студитам можливість підтримувати братів, що голодували». Для євреїв же робота на німецькій фабриці означала саме життя, будучи охоронною грамотою під час нацистських «акцій».
Усе змінилося в серпні 1942 р., коли німці почали приготування до ліквідації гетто. Оцінивши обстановку, студити вирішили врятувати своїх працівників з сім’ями в підвалах Deutsche Schuhfabrik Solid. Так врятувалося 16 осіб, сім з яких привіз на машині особистий водій митрополита Андрея Шептицького Іван Гірний. За його словами, о. Петерсу вдалося видати декількох євреїв за працівників митрополичої друкарні «Студіон», забезпечивши їх надійними документами.
Трьох осіб врятував український поліцай Володимир Карчмарський, який поєднував службу в поліції з роботою на взуттєвій фабриці. Добре знаючи одну єврейську сім’ю з довоєнних часів, він перевіз главу сім’ї Авраама в будівлю фабрики, а дружину і дочку відправив у греко-католицький монастир, де всі розуміли, хто вони насправді.
– Чи допомагали монахам ззовні у порятунку євреїв?
– Досить часто. Наприклад, монахи Свято-Іванівської лаври тримали одяг вдома у сім’ї Канич, що жила поруч з монастирем, – на випадок, якщо доведеться переодягтися і непомітно вийти. Професор, доктор медичних наук Олександр Кіцера розповідає, що його мати Юлія входила в групу жінок, які готували їжу для євреїв. Кожна варила страви на певний день, потім зустрічалася з монахами в заздалегідь обумовленому місці, а вони вже відносили їжу на взуттєву фабрику «Солід». Юлію добре знав особисто митрополит Шептицький. Цікаво, що досвід «кулінарної» допомоги євреям у неї сімейний – мати жінки на початку століття в Кишиневі рятувала євреїв від погромників, випікаючи паски, які ті ставили у вікнах, – в такі будинки натовп не вламувався.
– Дивно, що навіть арешт Петерса гестапо восени 1942 р. не провалив мережу…
– Так, його заарештували за друк антинімецьких листівок у друкарні «Студіон», якою він володів, і відразу конфіскували і опечатали взуттєву фабрику, яка теж формально належала Петерсу. Повернути фабрику у власність Церкви вдалося за хабар 30 000 марок, що врятувало і 16 євреїв, які там переховувалися, і безліч студитів, що дбали про їхню безпеку. Усі євреї, які ховалися в будівлі «Соліда», пережили окупацію. З огляду на те, що йшлося про будинок за лічені кроки від площі Ринок у самому центрі міста, який постійно перебував під наглядом нацистів, це схоже на диво.
– Чи порятунок євреїв у сільській місцевості з технічного погляду був менш складним завданням?
– І так і ні. Характерний приклад в цьому сенсі – діяльність студитів у селі Унів, де розташована Свято-Успенська лавра. З одного боку, атмосфера в самому селі склалася несприятлива – завжди вистачало людей, готових донести, що монахи ховають євреїв. Та й прихід Рад у 1939 р. в багатьох зірвав дах – націоналізація церковного майна перетворилася у відкритий грабіж і набула гротескних форм – одна селянка варила своїй корові вареники з монастирського зерна, пшеницю, вивезену з Лаври, навмисно розсипали по дорозі, позначаючи таким чином шлях… Сусіди почали доносити один на одного, намагаючись відібрати землю або майно і продовжили займатися цим і при німцях, розраховуючи на винагороду за впіймання єврея. З іншого боку, після окупації вермахтом Польщі в Галичину потягнулися колони єврейських біженців, і багатьох з них розселили в конфіскованих приміщеннях Лаври в Уневі – єромонах Гедеон згадує, що євреї жили прямо в монаших келіях. Це не було чимось винятковим, в Духовній семінарії Святого духа у Львові теж жили єврейські біженці, а коли місто зайняли німці, за розпорядженням ректора академії Йосипа Сліпого, цих людей ще деякий час ховали в підвалах будівлі.
Так чи інакше, монахи жили і працювали поруч з єврейськими сім’ями, яких поселили в Унівському монастирі. Брат Лаврентій (Кузик) згадував про один випадок, який розтопив кригу між мимовільними сусідами. Одного разу приїхали чиновники зі Львова, пронумерували всі книги в Лаврі, включаючи особисті книги ігумена, і опломбували в окремому приміщенні. Вночі монахи зірвали пломбу і переховали найдорожчі для них видання. За кілька днів у монастир завітали гості з НКВС, і від арешту, за зізнанням Кузика, монахів врятував єврей, що склав історію про сильну бурю, яка вибила вікно в його кімнаті й зірвала пломбу з дверей імпровізованої «бібліотеки».
Той же монах згадував, що саме євреї наполягли, щоби в монастир привезли борошно, та й першою людиною, яка провідала монахів після початку радянської окупації, був місцевий єврей. Він приніс молоко до воріт Лаври, і люди побачили, що це не заборонено…
– Дуже ідилічна картина вимальовується…
– Можливо, але все це не позбавило Унів від антиєврейського насильства в липні 1941р.. Кілька селян вбили єврея-мельника зі сім’єю і пограбували їхній будинок. Реакція студитів була миттєвою. Настоятелем монастиря був тоді вже згаданий єромонах Герман (Будзінський), який прийшов на сільські збори, попросив слова і закликав не піднімати руки на євреїв.
Незабаром почалися депортації єврейського населення із сільської місцевості в створені в містах гетто. Небагатьом вдалося втекти в ліси, і студити носили їм їжу. Для розуміння ситуації: навесні 1942-го в Уневі почався справжній голод, жителі полювали на горобців. Пізніше монастир став притулком для євреїв, яких студити переправляли зі Львова.
У сусідньому Якторові ситуація була аналогічною – хтось вистежував євреїв, видавав їх або вбивав з метою пограбування, а хтось ховав, ризикуючи життям. Наприклад, сім’я Анни Баран упродовж декількох місяців ховала єврейську дівчинку на горищі свого будинку, поки її не забрав її родич. У всіх чотирьох лісництвах, створених німцями на базі угідь львівської митрополії УГКЦ, переховували євреїв. У ці операції були залучені всі лісники – один возив продукти, інший попереджав євреїв про небезпеку і т. д. У лісі ховалися дев’ятнадцять євреїв з села Лагодова. Дарія Соколик згадує, що її батько в Перемишлянах ховав деякий час сім’ю Пізем, а коли сусіди щось запідозрили, перевів їх у село Чемеринці, де вони приєдналися до інших євреїв, яким допомагали лісники.
Лісник Володимир Стефарук надавав притулок у своєму будинку Кларі Кац – дочці корчмаря з Якторова Лейби Каца. Кілька груп євреїв жили в криївках, про які було відомо місцевим пастухам і лісникам, – нікого не видали.
Учитель з Унева Микола Дюк упродовж п’ятнадцяти місяців – з січня 1943 р. до липня 1944 р. – переховував п’ятьох євреїв на горищі шкільної прибудови. Узимку вони сиділи в підвалі. У цьому ж будинку жила сім’я Дюков і німецький офіцер, що, очевидно, врятувало сім’ю від доносів. Між вчителем і офіцером склалися дружні стосунки, німець, мабуть, здогадувався про єврейських «сусідів», але мовчав. Так врятували майбутнього лауреата Нобелівської премії з хімії Роалда Хоффмана з рідними.
Про ідилію, звичайно, складно говорити – після війни декількох євреїв, які вижили і повернулися до Унева, вбили місцеві. В одному випадку мотивом був грабіж – жінка з трьома дочками хотіли викопати свої заощадження і стали жертвами бандитів, в іншому – дочок заможного єврея Штерцера вбив член УПА за те, що ті подякували радянському офіцеру за звільнення.
– Як правило, священники не намагалися схилити євреїв до хрещення, але в одному випадку врятована єврейська дівчина навіть стала монахинею Студійського уставу.
– Йдеться про уродженку Перемишлян Фаїну Ляхер – дівчину з єврейської релігійної родини, яка при цьому почувалася своєю серед українців. У дитинстві вона дружила з дітьми о. Омеляна Ковча, згодом замордованого нацистами в Майданеку за хрещення євреїв, а в роки навчання в гімназії закохалася в члена ОУН Володимира Заплатинського. З початком німецької окупації Заплатинський намагався відправити дівчину на роботу в Австрію за чужими документами, але Фаїна не хотіла залишати сім’ю. У квітні 1943 р., дізнавшись про швидку ліквідацію гетто, Володимир – заступник директора біржі праці – почав діяти рішуче. Видавши звільнення від примусової відправки в Німеччину жителю Унева Павлу Чабану, Заплатинський попросив взамін заховати у себе Фаїну Ляхер. Той стримав слово, але Фаїна хотіла повернутися до батьків, розуміючи, що вони приречені. Щоб цього не допустити, Чабан привіз у схованку і батьків …
За півроку сусіди почали здогадуватися, що Чабани ховають євреїв, і Фаїну перевезли в жіночий монастир Студійського уставу в Уневі. У 1944 р. вона сама стала монахинею, і це не було спонтанним рішенням. Сестри попередили дівчину про нелегке життя в монастирі, про можливості, які відкриються перед нею після війни, але та була непохитна.
Коли 1946 р. Климентій Шептицький приїхав у Святопокровський монастир, то поставив Фаїні (точніше, вже сестрі Анні) одне запитання: чи молиться вона за свій єврейський народ. «Ні», – відповіла монахиня. «А повинні завжди за нього молитися, це ваш кровний обов’язок», – сказав Архимандрит.
Історія Фаїни Ляхер – єдиний випадок, коли в роки Голокосту єврейська дівчина стала греко-католицькою монахинею. Після «самоліквідації» УГКЦ та її об’єднання з РПЦ сестра Анна розділила долю Катакомбної Церкви, була настоятелькою і померла 2005 р. Історія ця, зрозуміло, не типова, як і історія Курта Левіна – єдиного з врятованих євреїв, якого видавали за монаха.
– Окремим є порятунок студитами єврейських дітей – як у митрополичих палатах у Львові, так і у віддалених монастирях.
– Так, це відбувалося за особистим розпорядженням митрополита, деталі операції знало вкрай нечисленне коло осіб. У кінці серпня 1942 р. особистий водій Шептицького Іван Гірний привіз перших дітей зі Львова в монастир в Уневі.
Залишилися цікаві свідчення Адама Ротфельда, Леона Хамайдеса і Одеда Амаранта, які ховалися в монастирі до кінця окупації. Леон був сином рабина з Катовіце, якого спочатку переховували в соборі св. Юра. Там же ховали народженого в Тель-Авіві Одеда Амаранта, який дуже невчасно приїхав з мамою відвідати родичів і застряг у Львові з початком війни. Одед, завдяки дідусеві з містечка, непогано говорив українською, отримав ім’я Дорко Боровецький і був переданий під опіку монахам. Упродовж декількох місяців Одед/Дорко жив у селі в місцевого священника, вивчаючи молитви і місцеві звичаї, поки не перестав відрізнятися від українських хлопчиків і був переведений у монастирський притулок в Уневі.
Леону Хамайдесу було складніше – української він не знав і на запитання сторонніх повинен був відповідати, що вдома його сім’я розмовляла польською. Взагалі, мова була основною проблемою для єврейських дітей, які опинилися в оточенні українських однолітків. Курт Левін запевняв своїх сусідів по притулку в Свято-Іванівській Лаврі, що походить з лемків, потім натякав на контакти з ОУН, через які змушений ховатися від німців, і все одно дітей не обдуриш – вони запідозрили в ньому єврея, тому за три дні Курта перевели.
Брата Леона Хамайдеса – Герберта – в цьому притулку теж відразу ідентифікували як єврея через погане знання української і невміння правильно перехреститися. Після цього дитину відразу скерували в келію брата Сильвестра, який вчив його правильно хреститися і молитися, давав основи катехизму і випрацьовував відповідну вимову. У келії іншого єромонаха – Юрія (Макара) – ховали семирічного єврейського хлопчика на ім’я Мойше, який ніяк не хотів запам’ятати своє нове ім’я – Михайло, наполегливо повторюючи, що він Мойше.
Одного разу лікар-студит, оглядаючи мешканців притулку, виявив, що кілька його пацієнтів обрізані. Того ж вечора єврейських дітей перевели на одну ніч в Василіянський монастир і відразу, плутаючи сліди, в монастир святого священномученика Йосафата у Львові, після чого розділили по різних притулках. Будь-які переміщення теж були сповнені небезпек. Супровід Леона Хамайдеса забезпечував єромонах Марк (Стек) – одного разу в трамваї навпроти них сів офіцер СС і привітно заговорив. Марк благав Бога, щоб Леон, який на відміну від українських дітей, добре володів німецькою мовою, не відповів. Дитина стрималася, що зберегло життя обом.
– Чи правда, що іноді єврейських хлопчиків для конспірації доводилося переодягати в дівчаток, чи це домисли?
– При перевезенні дітей це бувало необхідно. Особливо часто доводилося переодягати своїх «клієнтів» єромонаху Юрію, який, на жаль, сам був схожий на єврея – одного разу його навіть затримало гестапо, перевіривши, чи не обрізаний він. Коли Юрій передав чергову переодягнену дитину до притулку в Брюховичах, сестри вирішили скупати «дівчинку» і виявили те, що повинні були виявити. Зважаючи на це, вони прийшли до Юрія і почули: «Сестри повинні скромно ховати погляд і не оглядати, що там». Вони все зрозуміли і прийняли це як належне.
Так чи інакше, система конспірації жодного разу не дала збій. Одного разу німецька делегація приїхала в монастир, де студити представили їм своїх вихованців, серед яких і Адама Ротфельда, сім’я якого загинула взимку 1942 р. в Перемишлянах. Німці гладили чотирирічного Адама по голівці і вручили йому подарунок, як і іншим дітям.
Зрозуміло, від самих хлопців теж була потрібна гранична концентрація і обережність – їм заборонили ходити в туалет, коли поруч були інші діти, а в баню вони йшли парами або з опікуном. Їм суворо наказали не говорити про свої родини і традиції і запам’ятати нові імена. Так Леон Хамайдес став Левком Хамінським, Одед Амарант – Дорком Боровецьким, а Адам Ротфельд – Данилом Червінським. Між собою студити називали єврейських дітей «Наші батьки».
Після того, як до Львова ввійшла Червона армія, митрополит Андрей Шептицький передав єврейських дітей зі студитських монастирів Єврейському комітету, який очолив врятований ним рабин Давид Кагане. За оцінками брата Лаврентія (Кузика), завдяки студитам врятувалися близько 200 дітей, причому митрополит продовжував посилати їжу і одяг Єврейському комітету, поки всі діти не виїхали зі Львова або не були всиновлені. Один з них повернеться за багато років у зовсім іншій якості – 20 серпня 2005 р. у Свято-Успенській Лаврі в Уневі зупинився кортеж, в одному з автомобілів якого приїхав міністр закордонних справ Польщі Адам Даніель Ротфельд. Восени 1942 р. його привіз сюди на возі монах Студійського уставу, а 63 роки по тому міністр відкрив меморіальну дошку на честь порятунку єврейських дітей братам Шептицьким.
Після війни історія не раз зводила рятівників з врятованими – євреї свідчили на процесах на користь монахів, яких переслідувала радянська влада, надсилали гроші, на які люди, які повернулися із заслання і не мали нічого, могли вижити. Останній студит, що особисто брав участь у порятунку євреїв – великосхимник Павло (Сироїд) – помер 2004 р. Земний шлях Климентія Шептицького обірвався набагато раніше – в червні 1947 р. його заарештувало МДБ на вечірній молитві, а 1 травня 1951 р. він помер від серцевого нападу у Володимирському централі. Могилу його відшукати не вдалося. У 1996 р. Архимандрит був удостоєний звання Праведника народів світу, а його брат – митрополит Андрей – чекає цієї честі досі …
