У другу неділю травня в Україні відзначають День матері
Бути мамою – означає відчувати справжню любов, але, часом – і величезний біль втрати. І такі втрати в країні, де йде війна, нажаль, неминучі. Схиляємо голови перед усіма матерями, чиї сини загинули, боронячи кордони України, перед дружинами загиблих, яких війна зробила мамами-одиначками.
Про це повідомили у ДПСУ України.
Теперішня агресія Росії проти України забрала у матерів 70 синів-прикордонників. Ще 5 матерів досі не знають де їхні сини, про яких нема жодної звістки з першого року війни.
У героїв, які полягли на Донбасі, сиротами залишилося 56 дітей, для яких вдови загиблих змушені були ставати і за матір, і за батька. Саме такою є дружина загиблого прикордонника Юлія Гулюк. Її чоловік Сергій Гулюк був одним із перших, хто влітку 2014 року від Луцького прикордонного загону вибули на захист кордонів нашої держави на сході.
У липні 2014 року, коли Юлія отримала звістку про те, що її чоловік загинув від ворожої кулі, на руках у неї залишилось троє дітей. Найменшій Софійці було 4 роки. В один момент війна позбавила її чоловіка, а дітей – батька. Здавалось, час зупинився і життя втратило свій сенс. Біль втрати, розпач і страх перед тим, як жити далі не давали їй спокою ані вдень, ні вночі. Але треба було ростити та виховувати дітей, бути їм і за батька, і за матір. Юля трималася з усіх сил, щоб не показувати дітям, як їй важко. Допомогою та підтримкою у всьому став старший син Дмитро, якому на той час було лише 12 років…
Шість років промайнуло від того часу, коли на її жіночі плечі впав тягар нелегкої долі. Юля з сумом згадує, як розривалась між роботою, домашніми клопотами, дітьми, як ні на що не вистачало ні часу, ні сил. Адже вона мала вирішувати всі проблеми сама.
Та життя не стоїть на місці.
Нині Дмитру 18. Він закінчує навчання у військовому ліцеї та планує поступати у вищий військовий заклад. Як дві каплі води схожий на свого батька і дуже цим пишається.
Середній – Максим. Навчається у школі, тренується у футбольному клубі «Волинь» та мріє стати професійним футболістом.
Софія – мамина радість і віддушина. Професійно займається бальними танцями та мріє про велику сцену. Діти згадують свого тата теплими словами і кожен з них хоче втілити хоч невелику частинку його мрій.
Вони – її пам’ять про Сергія. Вони – її гордість, радість і майбутнє.
Така тендітна і на перший погляд слабка жінка, витримала, вистояла і здолала безліч перешкод, які стояли на її шляху. Весь цей час вона продовжувала працювати та паралельно навчатись, щоб отримати вищу освіту.
Нині Юля працює у Луцькому прикордонному загоні. У неї дружній злагоджений колектив, друзі, які підтримують в нелегку хвилину. Їй нема часу нудьгувати та скаржитись на своє життя. Адже вдома на неї чекають діти, яким вона необхідна…
