«Правий сектор» – єдина справжня українська сила

Україна прощається із загиблими, досі ще не всіх поховано. А скільки не знайдено тих, хто пропав безвісти у ці криваві і страшні місяці чи був залишений під обстрілом на полі бою і зник?

Ще не відлунали молитви за загиблими, а в українців знову намагаються вкрасти перемогу. Як це було у 1991-му – за це перший президент Леонід Кравчук так і не відповів і досі курсує від ефіру до ефіру. Як це було у 2005-му – за це теж Віктора Ющенка так і не було покарано. Ті самі люди й у 2014-му хочуть так само все поділити і нічого не змінювати.

Під вигуки про перемогу і траурний звук дзвонів у пам’ять загиблих Україною шириться розпач: “Невже усе повториться знову? Невже ми всі це дозволимо? Невже все намарно?” – ці запитання протягом останньої доби ставила собі кожна свідома людина в нашій країні.

Не дочекаєтесь, шановні політики і радянщики!

Але для подальшої боротьби потрібно чітко усвідомлювати кілька важливих речей, і їх я спробую зараз сформулювати.

1. Зовнішній вплив – Росія, Європа, Америка

Відстороніться від політичної риторики і задумайтеся, кому при здоровому глузді потрібні 45 мільйонів конкурентів? І не просто конкурентів, а розумних, талановитих, працьовитих людей, які вміють гуртуватися?

Подумали? Точно – нікому.

А тепер повернулися у політичне поле.

Росія хоча б не приховує, що була б рада відкусити якщо не половину України, то хоча б її невеличкий шматочок на сході чи мальовничий Крим.

Не забуваємо, що в основі політики лежить світогляд і світогляду вона підпорядковується. Будь-яка імперія потребує розширення свого впливу, інакше вона гине – світоглядний закон такий. Звідси й завоювання, й колонії, й рабство, фізичне і культурне – в усі віки.

Розширення свого впливу… А чи не тим самим є постійне пропонування грошей, аби прив’язати бідніших до себе? Бо боржники не можуть бути вільними, вони думають про те, як віддати кредити. Чи не є тим самим нав’язування приєднання до Євросоюзу?

Європейські політики уперто твердять, що українці на Майдані стоять за це приєднання під європейськими прапорами. Де вони бачили на Майдані європейські прапори, коли почала литися кров? Люди стоять і помирають під стягом своєї держави, за свій народ і за своє майбутнє!

Коли вибір був між Європейським і Митним союзом, то тут він був однозначним. Але як бути, коли тепер в українців є змога ні до кого не приєднуватися? Спитайте у людей, чи хочуть вони у будь-який союз, чи для українців важлива розбудова власної держави, щоб інші прагнули до нас прийти?

Ми – найбільша країна Європи, і про це не треба забувати. Українці – великий народ, який не втратив себе за століття знущань і придушення національного. Не маючи майже нічого, ми творимо дива і здобуваємо перемоги у спорті, в науці, в культурі, а тепер і в політиці. Кожен знає десятки прикладів того з власного життя.

Європейські політики могли не допустити кровопролиття в Україні або припинити його ледь не помахом руки. Блокування рахунків одного чиновника і членів його родини було б достатньо, щоб усе вирішилося миром. Вони не захотіли, лише годували нас “санкціями”, як бідняків дражнили хлібом. І все більше складається враження, що просто зволікали, щоб наші можновладці встигли вивести свої активи з європейських банків.

Наївний той, хто думає, що “Захід нам допоможе” – це утопія. Європа не раз зраджувала Україну. Згадати хоча б той час, сто років тому, коли Європа підтримала не молоду Українську державу, а більшовицьку Росію, і тоді для нас це закінчилося великою кров’ю, коли в Києві стріляли на звук української мови. А коли США налагодили дипломатичні відносини з Радянським Союзом у 30-ті роки минулого століття, для нас це вилилося у Голодомор: українці вмирали мільйонами, а американці, які у нас побували з візитом, розповідали, як “чудово тут жити”.

Кожен переслідує свої інтереси. Іншим країнам ми не потрібні в ролі чергової Югославії, але просто необхідні в ролі території, мирного болота, поля, де вони продовжуватимуть грати.

А чи треба це болото нам? Аж ніяк!

Єдиними союзниками України наразі можуть бути лише країни Східної Європи, які ще пам’ятають, як живеться під крилом імперії, й країни із сильною українською діаспорою, яка може впливати на уряди своїх держав.

2. “Ми” і “Вони”, “Свої” і “Чужі”

Як я вже сказала: в основі світогляд. Усі нинішні великі партії побудовані за номенклатурним радянським принципом, залишилися методи будови структури і світоглядні установки, бо їхнє керівництво виховане надзвичайно потужною радянською системою. Тільки замість ідеології в них гроші. Гроші є божеством нинішньої “політичної еліти” в Україні, саме за ними відбувається головний світоглядний поділ на “Ми” і “Вони”.

Опозиція “Ми-Вони” і похідна від неї “Свій-Чужий” архетипічна. Це підсвідомий закон, за яким живе кожна людина. От лише є одна проблема: якщо сфери зацікавлень людини можуть бути різні, то належати до кількох “Ми” неможливо.

Вслухайтесь у слова політиків – вони самі себе виказують. Не дарма той же Яценюк обмовився, що “ви здобули перемогу”, а люди відразу виправили його, що “ми здобули”. Це не перемога для Яценюка, навіть якщо він отримає якусь посаду, – це його світоглядний програш. Це світоглядний програш усіх політиків, які потай мріють про свій шматочок щастя, який втілиться якщо не в золотому унітазі, то хоча б у позолоченому крані у ванній чи новій крутій машині.

Для більшості тих, хто сидить нині у Верховній Раді і владних кабінетах, “Свої” – це політики й інші багаті люди, а “Чужі” – це народ, який стоїть на Майдані.

Світоглядна приналежність дуже важлива, бо вона коштує життя і свободи. І саме тому ніхто по-справжньому не ловить утікачів-посадовців та інших злочинців. Бо як можна покарати тих, з ким неодноразово їв і пив в одному ресторані? Хоча стрільців, імовірно, знайдуть і покарають, щоб задовольнити жагу народної помсти. І на тому “справедливість” скінчиться.

Юрія Вербицького закатували, бо він “Чужий”, простих людей розстрілювали на Інститутській, але Дмитра Булатова хоч і мучили, але не скалічили, бо він “Свій”, він товариш сина Гриценка і не менш заможного художника Пояркова, який особисто знає всіх провідних політиків країни. Я нічого не стверджую, ні в чому не звинувачую і не применшую внеску вище названих людей у спільну справу, бо вони робили те, що мали, і робили це щиро, але світоглядну різницю видно неозброєним оком.

Так само, як і зовнішнім силам, політикам і багатіям, вихованим радянською ідеологічною системою і залюбленим у гроші, Україна потрібна лише як територія, на якій вони зможуть царювати.

Із образою і злістю раз за разом я дивилася прямі ефіри, коли “лідери опозиції” годинами не могли доїхати до Майдану, де люди на лютому морозі чекали на їхню інформацію. Наче спочатку домовлялися, хто і про що брехатиме людям. І кожний їх виступ був маніпуляцією, ошуканством, обманом. А коли у цих трьох уже не вистачало сили боротися з людьми, вони покликали на допомогу харизматичного Петра Порошенка. Тої ночі спільного виступу особисто для мене ця людина припинила існувати як політик, хоча і продовжувала робити добро для Майдану. Так само, як особисто для мене упала довіра до Гриценка, коли він закликав озброюватися, – свідомо дав козир до рук ворогів Майдану. Зрозуміло, що зброя потрібна для захисту, коли в тебе стріляють, але такі накази не віддаються публічно!

І все більше я пересвідчуюся, що головним питанням на перемовинах з уже колишнім президентом Віктором Януковичем був навіть не розподіл посад і купівля так званих “опозиціонерів”, а “як зробити, щоб ці навіжені люди пішли додому? Як зробити, щоб Майдан розійшовся і нам не заважав?”

І задля виконання цього завдання можна було йти на все. Не дав Майдан дозволу на продовження переговорів, то ми попросимо благословення у священиків, прикрившись бажанням уникнути кровопролиття. Лицеміри!

І в столиці, і в областях ті, хто хоче і надалі добре жити за рахунок бюджету, вже повилазили на люди, розказуючи, як вони “підтримували”, “стояли” і “переживали”, навіть іноді показують фотографії зі собою на тлі Майдану. Але громада знає їм ціну і має не допустити до влади. Має не допустити, бо це не ті люди, для яких “Україна понад усе”, а ті, хто мимоволі здригається від голосів, які застерігають: “Смерть ворогам!”

Вони не каються, а тільки змінюють колір, як хамелеони. Не можна входити до кількох “Ми”, хоча іноді “Ми” за певних обставин може змінитися, як це, схоже, сталося із Олегом Ляшком, бо для цієї людини, ймовірно, люди на Майдані зараз усе ж ближчі, ніж товариші уо Верховній Раді. Сподіваюся, що я не помилилася щодо нього, нині кожне розчарування коштує дорого, хоча, звісно, не порівняно із втраченими життями.

3. Ліберали і помірковані

Нічого не маю проти Громадського сектора і поміркованих суспільних та політичних течій. Але нині більшість із них неадекватні ситуації. Це ж треба було вигадати: збирати круглий стіл на тему про демократичні перетворення, коли Київ палав у вогні?!

А річ у тому, що більшість лібералів і поміркованих, незалежно від віку, працює задля процесу, а не на результат. Їм подобаються петиції, круглі столи, семінари тощо – вони так тусуються. А дехто ще й звітує щодо грантів.

Так само люблять процес і в деяких національно-патріотичних організаціях, таких як, наприклад, нинішня “Просвіта”: поплакати, поговорити про Україну, почитати вірші, поскаржитися, що так мало свідомої молоді, і розійтись.

За часів революційних перетворень подібні “демократичні” ініціативи грають на руку ворогів українського народу, бо своєю “поміркованою” поведінкою, яка не призводить абсолютно ні до чого, вони створюють альтернативу до “страшних радикалів”.

Ці люди ходять на мітинги, але тільки організовано, а після мітингу швидесенько знімають свою стрічку й уже в першому ж автобусі переходять на російську. Для них національне – це гра, а Україну вони також розглядають не як державу, а як територію свого комфортного перебування.

Серед “поміркованих” і “лібералів” є чимало людей, які можуть прислужитися Україні і працювати заради її розбудови, але за умови зайняття свого місця у суспільстві і невизнання за ними провідної ролі. Те саме стосується і національних організацій, звиклих до зітхань і плачів.

4. Юлія Тимошенко

Тривалий час підтримувала Юлію Володимирівну і неодноразово голосувала за неї. Але її виступ на Майдані дав чітко зрозуміти, що час цього політика невідворотно минає. Вона значно слабша духом за людей на Майдані, тому не може вести народ, сила не за нею, але за нею знання.

Юлія Тимошенко – унікальна особистість, яка може сприяти відродженню національної свідомості і становленню України.

Може, якщо захоче.

І це можливо лише за однієї умови: Юлія Володимирівна має стати посередником між народом і політиками. Лише так вона віддячить людям за своє звільнення. Люди, а не депутати подарували Юлії Володимирівні свободу, а це найбільший подарунок, який тільки можна зробити для в’язня.

Юлія Тимошенко знає, як працює система, де у неї слабкі ланки, з ким можна домовитися, а кого просто попередити, застерігши, що інакше будуть санкції. Вона входить до поля “Своїх” для політиків, не є “Чужою” для людей і багато чого спокутувала своїм небажанням утікати і кількарічною неволею.

І я від усього серця сподіваюся, що Юлія Тимошенко дотримає слова і таки стане гарантом народної волі, не прагнучи очолити народ чи підкорити його.

5. “Правий сектор”

Довго я не вірила жодній політичній силі, бо за кожною з них стоять гроші. Але “Правий сектор” не народився як політична партія чи політичний рух. Не прагнув піаритись, а робив те, що мусив, те, що вважав правильним. Дмитро Ярош вийшов на сцену один раз, але після його виступу, стовідсотково підтриманого народом, усе змінилося, а боягузи розбіглися. Тільки не треба плекати надію, що хамелеони не повернуться.

За своєю структурою “Правий сектор”, “Спільна справа” чи Самооборона подібні до козацтва – тільки у його новому втіленні. І це від самого початку викликало довіру.

Але найбільш переконливим аргументом, що “Правий сектор” і близькі до нього об’єднання не є проплаченими, стало дещо інше.

“Правий сектор” не входить у символьне поле жодної із сил. Подивіться самі.

Російські ЗМІ кажуть про “терористів”, “екстремістів”, “радикалів” (це їхні звичні ярлики для ворогів), але вони не називають імен, нічого не кажуть про свого істинного супротивника. У Росії ворогами є “западенці”, “бандерівці”, лунають звинувачення на адресу “опозиційних лідерів” і навіть Ющенка – тобто вороги ті самі, що й раніше. Нічого не змінилося, хоча реально змінилося дуже сильно і ворогів треба називати інших.

Політики з Європи засуджують “радикалів”, а в Америці навіть поставили “Правий сектор” в один ряд із “тітушками”.

“Лідери опозиції” тривалий час називали патріотичні сили “провокаторами”.

Виходить, що за “Правим сектором” і близькими до нього об’єднаннями немає нікого? Нікого, хто фінансує, бо інакше підтримував би й інформаційно? Нікого, крім українського народу?

Сподіваюся, що так воно і є. Бо свого часу було прикро помилитися у “Свободі”. Рядові члени цієї партії справді за Україну, але сама партія є страшилкою для російськомовних і прорадянських, я не кажу вже про ганебну поведінку декого з керівництва “Свободи”.

І не треба думати, що “Правий сектор” – це лише втілення фізичної сили, лише ті, хто може стояти на барикадах. За ними – й сила розуму, й поміркованість, коли це потрібно. З цієї сили можуть вирости справжні державотворці.

Основа “Правого сектора” – патріотична молодь, але не студентство, більшість там таки старші, вже досвідчені, які цілком відбулися як особистості, це покоління, народжене у 70-ті і 80-ті. Найактивніші громадяни України.

Так, ці люди готові іти на смерть заради українського народу, бо таку самопожертву неможливо купити ні за які гроші, хай хто б що не казав. Але це не означає, що вони всі мають полягти і стати героями.

Вони потрібні для життя, для нової країни. І тому народ має захистити цих сміливих людей від політиків так само відчайдушно, як вони захищають нас.

Перемогу ще не здобуто. Влада духу імперії похитнулася, злякана падінням стількох своїх ідолів, але він ще владний над людськими серцями, він ще тримається за рахунки у банках, хатинки на захоплених гектарах і ще не розпитий із друзями-політиками колекційний коньяк. Він іще досі з тими, хто хоче знову “розвести” людей і змусити українців жити у культурній окупації.

І він не самотній, бо згуртоване суспільство і сильна національна держава є загрозою для політичних, економічних, культурних та духовних імперій, є смертельно небезпечними для атомізованих суспільств Європи та Америки.

У цій боротьбі український народ має сподіватися лише на себе.

І дух цієї потвори відступить лише тоді, коли Україна буде послідовна у своїх перетвореннях:

у політиці – тотальний контроль за можновладцями і закон один для всіх;

у громадському житті – створення соціальних ліфтів, щоб не було важливо, в якій родині народилася талановита людина, а мало значення лише те, ким вона є;

в економіці – орієнтація на внутрішнього споживача, щоби країна була незалежна від економічного впливу;

в освіті – пробудження національної свідомості й національної пам’яті в контексті побудови нового проекту майбутнього;

в культурі – розвиток національного і сприяння всьому українському, що має життєствердну основу.

Економічні, політичні, суспільні і культурні перетворення мають відбуватися одночасно, бо інакше не досягнуть своєї мети.

І ніякого розпачу! Джерелом влади є народ. Ми – народ. Усі рішення мають прийматися на Майдані і ним затверджуватися.

Разом ми переможемо!

Україна понад усе!

Наталія Дев’ятко.

Comments

0 comments

Про Андрій Петренко

Avatar

5 коментарів

  1. Avatar

    Статья правильная. Только вот автор почему то упускает что не только “ці люди готові іти на смерть заради українського народу” но и готовы ради Украинского народа убивать Украинский народ, до тех пор пока Украинский народ не одумается и не поймет кто защищает его интересы.

  2. Avatar
    Перехожий

    Чудова стаття .
    І не треба звертати увагу на московських тролів.
    Ця сила на Майдані показала себе як потужна, організована структура. Дієва і справжня.
    Вперед, до повної перемоги.

  3. Avatar
    противник

    вспомним, кто такие были запорожские казаки – шайка бандитов, современный правый сектор – подобного же рода шайка, прикрывающаяся националистическими лозунгами, на самом деле(прочитав комментарии, статьи, просмотрев видео) – вооруженные экстремисты

    • Avatar
      Перехожий

      Що ти там можеш “вспомніть”, хапроданцю?
      коли козаки били всі імперії і ханства, твоя московія болотом була і жаби там квакали.
      Сиди тихо, не сміши людей.
      Для московитів всі, хто прагне свободи – екстремісти.
      А вони лише у себе на думці – “собіратєлі зємєль”. Насправді – тюрма народів, яка і так тріщить по швах.

  4. Avatar

    Шановна Наталія!!! Дуже вдячний Вам за таку правильну у повному розумінні статтю. Ці погляди абсолютно підтримую!!!!

Залишити відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

4 × four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Ми виявили Ad Blocker!

Для коректної роботи порталу просимо вимкнути Ad Blocker.
На сторінках відсутня агресивна реклама.

How to disable? Refresh