Церква відзначає річниці, щоб подякувати Богові за видимі докази Його присутності, щоб зробити іспит сумління і просити прощення за гріхи та прогрішення, а також задля того, щоб, прочитуючи знаки часу, задуматися над тим, як в дусі Євангелія відповісти на виклики сьогодення і майбутнього…
Вих. ВА 18/159
ПОСЛАННЯ
Верховного Архиєпископа УГКЦ
Блаженнішого Святослава
з нагоди 325-ліття відновлення єдності
Перемишльської єпархії з Римським Апостольським престолом
Високопреосвященні та Преосвященні владики!
Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Дорогі браття і сестри в Христі!
У Посланні про молитву з 2017 року Синод Єпископів нашої Церкви наголосив, що «Мета Євхаристії – це не лише переміна хліба і вина, а передовсім наша переміна, наше єднання з Христом. Служіння Євхаристії є „для нас”, щоб „нас усіх, що від одного тіла і чаші причащаємося, з’єднати одне з одним на причастя єдиного Духа Святого” (Епіклеза Літургії святого Василія Великого)».
Єдність – це основне слово для християнина. Воно має синоніми: «причастя», «сопричастя», «єднання». У Божественній Літургії, яка є джерелом і вершиною християнського життя, молимо Бога, щоб сподобив нас «єдиним серцем і єдиними устами» славити й оспівувати Його, просимо про «єдність віри» і «з‘єднання всіх». Звернімо увагу, що це останнє прохання в Мирній єктенії звучить одним подихом із благанням про мир для всього світу і добрий стан святих Божих Церков. Мир, Церква і єдність – нерозривно пов‘язані. Але Церква Христова, єдина в різноманітності, принесе світові мир і об‘єднає людей тільки тоді, коли буде «в доброму стані». До храму Божого входимо з вірою, у Службі Божій перед жертвоприношенням до нас звернений заклик «возлюбити один одного», із храму до земних завдань маємо вийти з миром. Зрозумівши, чим є Євхаристія для християн, Микола Гоголь писав наприкінці своїх «Роздумах про Божественну Літургію»: «Якщо суспільство ще не розпалося, якщо люди ще не запалали непримиренною ненавистю одне до одного, то це лише завдяки таїнственному діянню Божественної Літургії, що нагадує людині плекати святу небесну братню любов».
Усі молимося за мир і єдність, усі сповідуємо віру в «єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». Але служитель Божественної Літургії – єпископ і пресвітер – в анафорі Літургії Святого Василія Великого ще кличе до Отця: «Угамуй розбрат Церков». Після 1054 року, коли стався розкол між Римом і Царгородом, який з плином часу закріпився як поділ між християнським Сходом і Заходом, ці слова змушують нас питати себе: що я особисто і ми, як члени Божого люду, можемо зробити, щоб відновити єдність Церкви Христової? Єпископи Київської митрополії, що була тоді в єдності із Царгородським патріархатом, відповіли на цей виклик у 1596 році на Синоді в Бересті, коли підтвердили своє сопричастя з Римською Церквою. Готуючись до цієї унії, наші єпископи сформулювали 33 артикули, на які потребували «запоруки від панів римлян» перед тим, як приступити до єдності з Римською Церквою. Уже на початку, у другому артикулі, вимагали, щоб «Божа хвала і всі молитви – ранні, вечірні та нічні – нам залишилися незмінними згідно зі стародавнім звичаєм Східної Церкви, а саме: Святі Літургії, яких є три – Василія, Золотоустого і Епіфанія», та «щоб усе це в нас було нашою мовою». Бо для них Церква, яка об‘явилася в день Зіслання Святого Духа в Єрусалимі, коли «побожні люди з усіх народів, що під небом» (Ді. 2, 5), чули, як їхніми «мовами проголошують величні діла Божі» (Ді. 2, 11), була іконою триєдиного Бога. Бо «тайна святої єдиносущної і співприсносущної, нероздільної і незлитої Тройці», яку щорічно оспівується в це свято, була для них зразком думання про Церкву – єдину і нероздільну, в котрій, однак, немає злиття, позбавлення власної самобутності.
Дорогі в Христі! У відновленні єдності з наступником апостола Петра ієрархія Київської митрополії вбачала не тільки збереження правонаступництва та всієї спадщини Володимирового Хрещення, а й повноцінний розвиток Київської Церкви в новітніх обставинах. Після кількарічної підготовки, в якій брали участь усі єпископи, восени 1595 року до Рима з проханням про відновлення єдності вирушили два владики – Іпатій Потій і Кирило Терлецький, з моральною певністю, що діють від імені всіх. На жаль, у Бересті в жовтні 1596 року Перемишльський єпископ Михайло Копистенський і Львівський єпископ Гедеон Балабан відмовилися підтримати унію з Римською Церквою. Вони очолили антиунійний синод, від якого почалося протистояння між прибічниками і противниками з‘єднання. Причин відмови обох владик достеменно не знаємо. Очолювані ними єпархії лежали на землях, які найшвидше з усієї території Київської Русі потрапили під панування держави, в якій «домінуючою та привілейованою була Церква латинського обряду» (Концепція екуменічної позиції УГКЦ). Двісті п‘ятдесят років життя, сповненого випробувань з боку світської влади і непростих міжконфесійних відносин, були, мабуть, тим болісним досвідом, який вселяв скептицизм щодо щирості римських гарантій. Побоюючись спротиву сильних церковних братств і доволі численної шляхти, єпископ Копистенський до своєї смерті в 1610 році протестував проти Берестейського сопричастя в Перемишльській єпархії. Наступні кілька десятиліть були сумним періодом внутрішньої боротьби, в якій доходило навіть до кровопролиття. Крім того, внаслідок непослідовної політики королів у Перемишльській єпархії існували паралельні церковні структури – домінантна православна і менша, вірна Берестейській унії. Однак прагнення єдності, котре в 1439 році спонукало київського митрополита Ісидора прийняти Флорентійську унію між Східною і Західною Церквами, яка, на жаль, не принесла очікуваних результатів, оживлене і втілене в життя 1596 року в Бересті, наприкінці XVII століття приносить плід і в Перемишльській єпархії. Єпископ Інокентій Винницькій спершу сам таємно відновлює єдність з Єпископом Рима, а згодом поступово впроваджує унію у своїй єпархії, завершуючи цей мирний процес на Синоді в 1693 році. Мине декілька років і ця «нова унія» охопить також Львівську єпархію. Таким чином Церква, зроджена з Володимирового Хрещення в 988 році, котра в умовах внутрішньої кризи, «ослаблення Царгорода, виклику протестантської Реформації та посттридентського католицизму» (Концепція екуменічної позиції УГКЦ) прийняла рішення відновити євхаристійне сопричастя з Єпископом Рима, під покровом Київської унійної митрополії об‘єднала українсько-білоруську етноконфесійну спільноту в рамках Речі Посполитої. Після важких випробувань у середині XVII століття аж до часу поділів Речі Посполитої, що їх здійснили сусідні імперії, ця Церква переживала розквіт. У другій половині XVII століття нараховувала 9650 парафій і понад 4,5 мільйона вірних.
Дорогі брати і сестри! Є багато місць на світі, де розповідь про 325 років історії церковної структури мала б суто церковний характер, тобто охоплювала б релігійний, у найвужчому розумінні, вимір життя. Інакше з нашою історією. У 1816 році Михаїл Левицький, єпископ Перемишльський, Самбірський і Сяноцький, підписує Статут Товариства галицьких пресвітерів греко-католицького обряду. Головним завданням Товариства мало бути сприяння «поступові істинної релігії та побожності» за допомогою катехитичних і гомілетичних книг. Церква, котра від 1774 року, за рішенням австрійської влади, називається Греко-Католицькою, у тій частині руської землі, яка опинилася в імперії Габсбургів, мусила щодо свого народу перейняти функції, що їх в нормальних умовах виконує держава. Тому «поступ істинної релігії та побожності» для Греко-Католицької Церкви означав, що її пастирі турбувалися не тільки про душі своїх вірних, а й про щоденні потреби тіла. Місією Церкви стала боротьба з пияцтвом, сприяння впровадженню нових методів ведення сільського господарства, кооперації та фінансової грамотності, захист рідної мови, культури та історичної пам‘яті. А що справді йшлося про захист, видно з того, що внаслідок протестів польських середовищ Товариство було ліквідовано.
З історичної перспективи бачимо, що таке плекання Греко-Католицькою Церквою «поступу істинної релігії і побожності» принесло гідні плоди. У середині ХХ століття, опинившись після жахіття Другої світової війни і геополітичних змін у Польській Народній Республіці, Перемишльська єпархія розділила долю єпархій, які нищив сталінський режим у Радянському Союзі. У 1947 році депортаційна операція «Вісла» мала остаточно «вирішити», за задумом її виконавців, українське, а отже, і греко-католицьке, питання в Польщі. Так не сталося. Бо чувало Боже Провидіння. Бо «на вавилонських ріках» виселені з Лемківщини, Бойківщини і Надсяння не забули про свій Єрусалим – Церкву, яка навчила їх співати: «Вчора я був погребений з Тобою, Христе, встаю днесь з Тобою воскреслим».
Знаємо, що Церкву творять різні стани. Можна сказати, що в історії Перемишльської єпархії кожен стан мав особливе покликання в певні моменти її розвитку і випробувань. Визначні єпископи були натхненниками змін. Інокентій Винницький відновив єдність з Єпископом Рима. Михайло Левицький, Іван Снігурський та інші мудро керували єпархією. Йосафат Коциловський і Григорій Лакота разом із більшістю наших єпископів удостоїлися мученицьких вінців. Владика Іван Мартиняк очолював відбудову церковних структур після 45 років дискримінації в тоталітарній державі.
Священики були ревними робітниками в Господньому винограднику. Іван Могильницький створив Товариство пресвітерів, Михайло Вербицький, написавши музику для Державного гімну України, особливо прислужився до з‘єднання греко-католиків з усіма іншими українцями. Отець Василь Гриник після депортації став символом незламності духу.
Сестри-монахині розділяли зі своїм народом долю переслідуваної Церкви та продовжували свідчити Христову благовість своєю молитвою, ділами милосердя, опікою над родинами та катехизацією дітей і молоді.
А від 1947 до 1991 року році настав час мирян. Існуючи поза правом, без єпископа, із невеликим числом священиків, Церква перетривала і розвинулася, бо не забракло відважних чоловіків і жінок.
Дорогі в Христі! Перемишльська єпархія в 1947 році охоплювала територію розміром у 22 тисячі квадратних кілометрів. Митрополія, яку сьогодні творять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія і Вроцлавсько-Гданська єпархія, – це 312 тисяч квадратних кілометрів сучасної Польщі. Крім історичної Перемишльської єпархії, з виділеною в 1935 році Апостольською адміністрацією Лемківщини, це також наша колишня Холмська єпархія, яку славою свідчення опромінили вбиті в 1874 році російським царським режимом Пратулинські мученики.
Церква відзначає річниці, щоб подякувати Богові за видимі докази Його присутності, щоб зробити іспит сумління і просити прощення за гріхи та прогрішення, а також задля того, щоб, прочитуючи знаки часу, задуматися над тим, як в дусі Євангелія відповісти на виклики сьогодення і майбутнього.
Якщо в пошуках відповіді на запитання, що нам робити, переглянемо написаний отцем Іваном Могильницьким Статут Товариства галицьких пресвітерів греко-католицького обряду, то дізнаємося, що завданням християнина є також практикування суспільних чеснот, зокрема: «прагнення сприяти як дочасному, так і вічному щастю родичів і свояків; турбота про істинне благо сусідів, мешканців свого міста, містечок і сіл, нарешті, всіх, хто сповідує з нами спільну віру й поклоняється тому самому Богові, і тих, хто подібно до нас, є людьми, одне слово – нашими ближніми; гостинність до чужинців і мандрівців; співчуття до всіх, хто зазнав лихої долі; піклування про хворих і милосердя до вбогих і нужденних».
Слова, написані двісті два роки тому, без жодного виправлення можемо взяти як програму для нашого життя. У них є та готовність вийти з нашої зони комфорту, яка протягом історії – у 1439, 1596 і 1693 роках – наказувала Київській Церкві йти на ризик відновлення єдності шляхом церковних уній. Турбота не лише про тих, хто сповідує з нами спільну віру, а й про тих, «хто подібно до нас, є людьми, одне слово – нашими ближніми», – це сьогодні, на превеликий жаль, для багатьох християн камінь спотикання і скеля падіння. Тож нашим пріоритетним завданням та покликанням і надалі залишатиметься свідчити Євангеліє спасіння всім, до кого Боже Провидіння нас посилатиме і серед кого наша Церква здійснює своє душпастирське служіння. Світильник віри, який зберегли і передали нам наші попередники, ми не можемо покласти у сховок чи під посудиною, але навпаки – повинні помістити його на свічник радісного свідчення, щоб усі, хто зустрічатиме нас, бачили і в наших ділах ясність і привабливість Христового Євангелія (пор. Лк. 11, 33).
Перед Греко-Католицькою Церквою в Польщі постали складні завдання, хоч вони й подібні до тих, які мусять розв‘язувати наші єпархії в тих країнах світу, куди впродовж останніх років прибули сотні тисяч іммігрантів з України. Дякую нашим владикам – Митрополитові Перемишльсько-Варшавському Євгенові (Поповичу) і Єпископу Вроцлавсько-Гданському Володимирові (Ющаку) за організацію душпастирської опіки заробітчан з України на розлогих теренах Перемишльсько-Варшавської митрополії. Дякую священикам, богопосвяченим особам і мирянам, які втілюють в життя євангельські заповіді любові до ближнього, практикуючи «гостинність до чужинців і мандрівців; співчуття до всіх, хто зазнав лихої долі; піклування про хворих і милосердя до вбогих і нужденних» (Статут Товариства галицьких пресвітерів).
Будучи свідомими великої гідності й цінності нашої духовної спадщини, – і то не лише для зберігання власної церковної ідентичності, а й для збагачення нею всієї Католицької Церкви, – продовжуймо вірно плекати нашу літургійну і богословську традицію, охоче ділячись нею з нашими братами і сестрами у вірі, зокрема католиками латинського обряду. Нехай у цих зусиллях залишатися вірними власній традиції та радісно свідчити про неї перед іншими нас надихають слова святого Івана Павла ІІ, який ніколи не переставав захоплюватися християнським Сходом та завжди підкреслював його «суттєвий внесок, щоб у повноті жити вселенськістю Церкви» (Апостольський лист «Світло Сходу», 21).
Пам’ятаймо, що, сповідуючи в «Символі віри» віру в «єдину Церкву», греко-католик, як і інші східні католики, прикликає свідчення мучеників та ісповідників – усіх, хто не міг змиритися з поділом між християнами і платив за це найвищу ціну. Святий Іван Павло ІІ у 400-ліття Берестейської Унії писав, що вони «спричинилися до підтримування гідності світу, який, як здавалося, потопав у варварстві».
Хай Божественна благодать скріпить нас на дорозі наслідування чеснот мучеників та ісповідників. Хай і нам не забракне пасхальної відваги захищати гідність світу, кожної без винятку людини, яку Бог створив на свій образ. Нехай ці ювілейні святкування стануть спонукою до вдячності за дар єдності із Вселенською Церквою і за свідчення мучеників та ісповідників віри минулих століть! Нехай спомини будуть для нас спонукою до ревної молитви і витривалої праці над «добрим станом святих Божих Церков і з’єднанням усіх» (Мирна єктенія на Божественній Літургії).
Благословення Господнє на вас!
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у Світлий понеділок, 9 квітня 2018 року Божого
