Багато років я купувала троянди у пані Наталі з ФлораНова, яка мешкає в Маріуполі. Жах який вона пережила не вкладається у голові і розриває серце. Дякую Богу, що спас їй життя!
Про те, як мешканка Маріуполя, яка до 24 лютого продавала троянди у місті та якій чудом вдалося виїхати з Маріуполя поділилася з читачати її подруга, Татьяна Мельник.
Розповідь Наталії :
Це Наташа. Виїхали. Врятувалися. Але моя сім’я виїхала не вся. Ми не брали речі. Ми вантажили у авто на повну людей. Дві машини – 16 врятованих життів. Ми їхали у машині без скла. Мікроавтобус розтрощили гради.
Ми вантажили літніх – над нами літали і свистіли. Лягало зовсім поряд – осколки засипали дорогу. Дорогу, якої вже не було.
Ми дісталися найближчого підвалу за нашими друзями. Не могли достукатися і телефонувати. Ми мали лише хвилини. Хвилин під вибухами. Потім я почала кричати о 6-й ранку голосно їх прізвища. Гучно у весняному місті. На світанку. З шумом вибухів і снарядами, що летять. І коли вони вийшли і я побачила їхніх дітей я плакала.
Ридала і мама малюків. Діти вистачало мене за ноги і кричали мені спасибі. Вони не вірили у диво. Вони їли сиру гречку, залиту водою. По дві ложки. Мій брат під обстрілами відносив їм варену кашу, яка була для кожного найсмачнішою в житті. Вони жили без продуктів після того, як згорів мій будинок, в якому було 28 людей.
28 людей у підвалі на 6 квадратів. 28 людей без даху над головою. Деяких я й не знала.
Ми змогли вирватися з палаючого будинку і врятувати всіх. Навіть нашого крихту Микиту, якого до нас принесли п’ятиденним. Під обстрілами йому шукали суміш, обробляли шви його мами, вона сказала, що завжди дивилася у вікно, і наш будинок їй здавався найтеплішим і затишним. Я намагалася її підтримати і говорила у відповідь, що це непоганий привід познайомитись.
Я вірила, що ми вистоїмо і я вірила, що скоро це пекло завершиться. Ми вибралися. Мій брат та його сім’я залишився там. Там багато моїх друзів.
Всі дівчатка з Флоранової з 2 березня без зв’язку.
Олександра мешкає на сусідній вулиці. Самі найзапекліші бої в останні два дні.
Дякуємо всім українцям – наша перша зупинка була під Маріуполем. Нас напоїли чаєм та допомогли, заклеїти вікна білими мішками. Друга у Мангуші. Нас прийняв у той час чужий чоловік. Брудних, замерзлих, голодних. Він терпляче нас годував і купав. Заспокоював та розповідав новини.
Ми падали на підлогу від гучних звуків. Він нас одягнув. Люди в Мангуші виходили та виносили хліб, сало, молоко, гарячий суп. Зараз ми у рідних та друзів дитинства.
Коли Маша наливає всім гарячий суп – так хочеться передати його у підвали Маріуполя і ложка не лежить у горлі.
