«Почуті нами читання дозволяють нам ввійти в контакт з апостольською традицією, тією, яка “не є переданням справ чи слів, якоюсь колекцією мертвих речей. Традиція – це жива ріка, яка єднає нас із початками, жива ріка, в якій завжди присутні корені” і які дають нам ключі небесного Царства», – мовив Папа Франциск, цитуючи свого попередника на Петровому престолі, Папу-емерита Венедикта ХVІ, розпочинаючи свою проповідь під час урочистої Святої Меси з нагоди празника Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, 29 червня 2018 р., на ватиканській прощі перед базилікою. Під час цього Євхаристійного Богослужіння він поблагословив палії для 29-ти нових католицьких Митрополитів, призначених впродовж останнього року.
Святіший Отець зазначив, що ця відвічна та завжди нова традиція, яка оживляє та відсвіжує радість Євангелія, дозволяє нам визнавати нашими устами та серце: «Ісус Христос є Господь на славу Бога-Отця» (Фл. 2, 11).
Запитання про Ісуса
Усе Євангеліє намагається відповісти на запитання, яке носив у серці ізраїльський народ і яке також й сьогодні не перестає турбувати багатьох осіб, спраглих життя: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати» (Мт. 11, 3). Це запитання повторює Ісус і ставить його Своїм учням: «На вашу ж думку, хто Я?» (Мт. 16, 15) Апостол Петро, взявши слово, надає Ісусові найкращий титул, мовивши: «Ти – Христос» (Мт. 16, 16), тобто Помазаник, Посвячений Богові. На таку відповідь натхнув апостола сам Небесний Отець, даючи йому можливість бачити, як Месія «помазував» Свій народ.
Помазаник Божий
Ісус, Божий Помазаник, проходивши від села до села, був сповнений єдиним бажанням – спасти і підняти тих, яких вважали втраченими. Він «помазує» мертвого (пор. Мк. 5, 41-42; Лк. 7, 14-15), помазує хворого (пор. Мк. 6, 13; Як. 5, 14), помазує рани (пор. Лк. 10, 34), помазує того, хто постить (пор. Мт. 6, 17). Помазує надією (пор. Лк 7, 38.46; Ів. 11, 2; 12, 3). «В такому помазані кожен грішник, кожен розбитий, хворий, поганин – там, де він перебував, – міг відчути себе улюбленим членом Божої родини», – підкреслив Глава Католицької Церкви, зазначаючи, що Спаситель Своїми жестами говорив тим людям, що вони Йому небайдужі, що вони належать до Нього. Також і ми, як святий Петро, можемо визнати нашими устами та нашим серцем не лише те, що ми почули, але й те, що конкретно досвідчили у нашому житті, тобто те, що нас повернуто до життя, що нас вилікувано та відновлено, що наповнено надією через помазання Святим Духом. Дякуючи Його помазанню, усяке ярмо рабства знищено (пор. Іс. 10, 27). Тому, ми не можемо втрачати радості та забувати про те, що ми відкуплені; не можемо загубити тієї радості, яка спонукає нас взивати: «Ти є Син Бога живого» (пор. Мт. 16, 16).
Наслідок визнання віри в Ісуса Христа
За словами Вселенського Архиєрея, цікаво зауважити, що після визнання віри в Ісуса Христа, яку здійснив апостол Петро, Спаситель розпочинає пояснювати Своїм учням про те, що Йому потрібно прямувати до Єрусалиму, де Він має бути виданий, де страждатиме та буде вбитий і де воскресне третього дня (пор. Мт. 16, 21). Божий Помазаник несе любов та милосердя Бога-Отця аж до крайніх наслідків, тобто до хресної смерті. Ця милосердна любов вимагає, щоб іти до всіх закутків життя, аби огорнути всіх, навіть, якщо це коштуватиме втрати «доброго імені», комфорту, позиції у праці, чи вимагатиме мучеництва.
На таку новину апостол Петро відреагував наступними словами: «Пожалій себе, Господи! Нехай це не станеться з Тобою» (Мт. 16, 22). Тим самим, думаючи, що захищає Божі права, він стає каменем спотикання до на дорозі Месії та недругом Ісуса (Який навіть назвав Свого учня «Сатаною»). Роздумування над життям та визнанням віри апостола Петра означає також навчитися розпізнавати спокуси, які супроводжують Христового учня впродовж усього життя. Подібно як і Петро, як Церква, ми завжди будемо спокушувані тими «нашіптуваннями» диявола, які будуть каменями спотикання на шляху нашої місії.
Учасники Божої слави
Далі Святіший Отець наголосив, що бути учасником помазання Христа – це брати участь в Його славі, якою є Його хрест. Слава і хрест у Господі Ісусі єднаються разом і їх не можна розділяти. Бо коли залишаємо хрест, навіть коли входимо в осліплюючий блиск слави, то входимо в оману, адже це не буде Божою славою, але глузуванням ворога.
Часто ми відчуваємо спокусу бути християнами, дотримуючись певної розсудливої дистанції від ран Ісуса. Христос доторкається до людської нужди, запрошуючи і нас, щоб ми були разом з Ним і також доторкались до терплячого тіла інших людей. На переконання Папи Франциска, визнання віри в Христа нашими устами та нашим серцем вимагає, подібно як і від апостола Петра, щоб ми навчилися ідентифікувати «нашіптування» злого духа, навчилися розпізнавати та відкривати те, що тримає нас здалека від реальності людської драми, що перешкоджає нам ввійти в контакт з конкретним життям інших людей та пізнати революційну сили Божої ніжності (див. Evangelii gaudium, 270)
Визволення від пустого тріумфалізму
Далі Єпископ Риму наголосив, що Христос бажає визволити Своїх учнів, Свою Церкву, від пустого тріумфалізму: позбавленого любові, служіння, співчуття, позбавленого народу. Він прагне визволити від певного уявлення, позбавленого меж, яке не здатне вкоренитись в життя вірного народу та яке, що значно гірше, вірить у те, що служіння Богові вимагає позбутися запорошених доріг історії. Йти за Христом означає дозволити, щоб наше серце відчинилось для Бога-Отця та для усіх тих, до яких Христос забажав уподібнитись.
На закінчення Єпископ Риму закликав, щоб кожен вірний серцем та устами визнав, що Христос – це Божий Син, Господь, Божий Помазаник. І щоб це визнання нашої віри було нашою щоденною піснею, яку ми підніматимемо до Небес.
