У 2017 році монахи Чину святого Василія Великого Української Греко-Католицької Церкви відзначають 400-ліття реформування.
Інформаційне агентство ВолиньPost поспілкувалося з отцем Терентієм Цапчуком, ЧСВВ – ігуменом монастиря святого Василія Великого у Луцьку – про святкування цієї дати, будівництво монастиря та повсякденне життя греко-католицької громади на Волині.
– Найперше поясніть, будь ласка, що таке монаший чин в Українській Греко-Католицькій Церкві? І чому ваш Чин носить ім’я святого Василія Великого?
– Чин – у перекладі з латинської «діло», «організація». Можемо сказати, що Чин святого Василія Великого – це діло, справа святого Василія Великого. Це ті монастирі і монахи, які живуть за Уставом, правилами, які уклав цей святий. Він дав початок цього діла, а Василіяни по всьому світі є ті хто це діло продовжує. Василіянський Чин є не лише у нашому обряді Української Греко-Католицької Церкви, а й в інших країнах, де живуть монахи-василіяни, які не є українцями.
Святий Василій Великий вважається батьком Східного монашества, батьком Західного монашества – святий Бенедикт з Нурсії. І хоча святий Василій Великий жив ще у четвертому столітті, його правила монашого життя діють до сьогодні. Тому ми Василіяни називаємо себе чином святого Василія Великого, живемо за правилами, які він сам уклав, а для нас пристосував (реформував) святий Йосафат Кунцевич.
– Розкажіть, яку подію цього року згадують у Чині святого Василія Великого?
– Маємо унікальну можливість цього року святкувати 400-ліття Реформи Чину святого Василія Великого в Україні. ЇЇ організували і провели великі світочі нашої землі та Церкви: митрополит Йосиф Веніамин Рутський та святий Йосафат Кунцевич. 30 липня – 5 серпня (за Григоріанським календарем) 1617 року у селі Навгородовичі (нинішня Білорусь) відбулася перша Генеральна капітула (загальні збори делегатів монастирів), яка дала поштовх нинішньому Василіянському Чину.
– Але монаше життя на території України існувало задовго до цієї дати?
– Монаше життя на території України, а саме – на Київських горах, започаткував святий Антоній Печерський. Тут воно розквітло і поширилося по усій нашій землі. Тоді існували монастирі зі своїм уставом, принесеним на зразок монастирів у Греції.
У ХVI-XVII століттях на українських теренах було відчутно великий занепад монастирського життя через різні причини, зокрема через упадок держави. За таких обставин Йосиф Веніамин Рутський, який виріс у протестантизмі, згодом під час навчання у Празі став католиком західного обряду, а з благословення Папи Климента VIIІ – католиком східного обряду, вступивши до монастиря у м. Вільно, прагнув реформувати монашество.
– Чому він вирішив реформувати Чин?
– Він ревно вболівав за розвиток монашого життя на Батьківщині і цю ідею виношував ще від періоду навчання в Римі. На той час в Італії працювали єзуїти, кармеліти та інші монастирські спільноти. Рутський побачив приклад монашого життя і зрозумів, що серцем Церкви є монашество. У Римі Йосиф Веніамин Рутський багато навчився, і, повернувшись додому, побачив потребу реформувати поодиноке монаше життя.
– Що найперше зробив Йосиф Веніамин Рутський?
– Об’єднавши п’ять найближчих монастирів, а саме у Вільно, Битені, Жировицях, Новгородку і Мінську, Йосиф Веніамин Рутський організував їх у певну провінцію. Це сталося під час вищезгаданої Капітули у Новгородовичах.
Також на цій Капітулі було вирішено, що: монастирі становлять одне чернече тіло і дотримуються правила, яке на основі творів святого Василія Великого впорядкував митрополит Рутський; монастирі керуються виборними настоятелями, ігуменами; провідником Конгрегації є Протоархимандрит, вибраний Капітулою, до обов’язків якого належить проводити візитації монастирів й дбати про збереження у них чернечого правила святого Василія Великого; кожних чотири роки монастирі через своїх делегатів збираються на Капітулу та вирішують найважливіші справи тощо.
– До цієї реформи долучився також святий Йосафат Кунцевич. Яким був його вклад у реформу?
– Йосафат Кунцевич – на той час архимандрит монастиря у м. Вільно – був духовним ініціатором цієї реформи з 1604 року. І тоді, коли Рутський на Капітулі вносив досвід латинського по-тридентійського Заходу, Йосафат Кунцевич робив наголос на дотриманні традицій східного чернецтва. Поєднання цих напрямків і допомогло відродити Василіянський Чин.
Також не можемо не згадати, що святий Йосафат Кунцевич, який є святим всієї Католицької Церкви і має окреме свято, родом з Волині. Його мощі знаходяться в Базиліці святого Петра в Римі. Тому на Волині Українська Греко-Католицька Церква не є чужою.
Тут знаходяться наші монастирі, тут були наші церкви, тут – наша столітня історія Церкви. Ми прийшли сюди, щоб відновляти історичну справедливість і також прийшли до своїх, бо на Волині є багато греко-католиків, котрі самі визнають це, а також є ті, хто приїхав до Луцька з греко-католицьких сімей Галичини. Ми маємо право на існування тут, служимо людям на цій території.
– Чим сьогодні займаються монахи Чину святого Василія Великого?
– Харизмою, особливим завданням монахів Чину святого Василія Великого є бути місіонерами, тобто: проголошувати Христову науку до різних верств населення; поширювати друковане слово (і до сьогодні у Жовкві маємо свою друкарню, а багато священників є церковними письменниками); провадити шкільництво й займатися вихованням молоді. Наші завдання не обмежуються лише цими трьома. Після виходу з підпілля священики і монахи зіткнулися фактично з руїнами, адже монастирі і церкви були віддані під психіатричні лікарні, будинки атеїзму, планетарії. Вони не виконували своєї функції.
Ченцям і священикам довелося багато фізичної праці вкладати у відновлення будівель. Крім того, потрібно було дбати про вірних, які гуртувалися при монастирських церквах, монастирях.
– Розкажіть декілька слів про святкування цього важливого ювілею?
– Цього року відзначаємо 400-літній Ювілей реформи Василіянського Чину. Святійший отець Папа Римський Франциск з такої нагоди видав окремого листа, в якому благословляє усіх ченців Василіянського Чину та уділяє повний відпуст (повний (цілковитий) – це є відпуст, через який відбувається повне відпущення перед Богом дочасної кари за гріхи) усім монастирям, а також вірним, які будуть спільно з ними молитися. Святкування відбуваються впродовж року у кожному Василіянському монастирі в Україні.
При Луцькому монастирі святого Василія Великого урочистості розпочинались 28 травня реколекційними науками під проводом отця Корнилія Яремака, ЧСВВ. 3 червня у монастирі відбулись подячні молитовні чування, які підготували брати-василіяни Брюховицької семінарії. Кульмінацією святкувань стала Архиєрейська Божественна Літургія у празник Зіслання Святого Духа, яку очолив владика Йосафат Говера у співслужінні із численним духовенством Василіянського Чину та Луцького екзархату, у супроводі василіянського монашого хору «Deisis».
– Розкажіть, будь ласка, про життя Української Греко-Католицької Церкви на Волині сьогодні? У яких містах будуються храми і монастирі?
– До Луцького екзархату належать дві області – Волинська та Рівненська. Через те, що жодної церкви і жодного монастиря не було повернено, ми за кошти та пожертви вірних й добродіїв будуємо багато храмів, зокрема у Луцьку, Рівному, Ковелі, Острозі, Нововолинську тощо. У Володимирі-Волинському нам не повернули наш монастир, але міська влада дала у користування кірху. Там ми облаштували монастир і церкву. Відкриваються і нові громади в Іваничах, в Положево, в Шацьку, у Вараші, в Ківерцях.
– З якими труднощами зіткнулися священики на Волині?
– Зіткнулися і стикаємося з різними труднощами. У багатьох містах Волині влада не виділяла земельних ділянок на будівництво наших храмів, монастирів. Також інші конфесії втручалися не на нашу користь у вирішенні таких питань. Наприклад, в Шацьку Московський патріархат заблокував виділення земельної ділянки для будівництва нашої церкви. Загалом же, ми живемо мирно з усіма конфесіями у місті та області.
– А як щодо монахів чину святого Василія Великого? Скільки монастирів є на території Україні? Де вони знаходяться?
– В Україні є близько 30 Василіянських монастирів, які поділяються на дві провінції. На Закарпатті є провінція Святого Миколая, вся інша територія країни називається провінцією Найсвятішого Спасителя. Монастирі розкинуті по цілій Україні, не лише на території Волині та Галичини. Є монастирі на Сході, на Донеччині, на Харківщині, Київщині, на Вінниччині, у Херсоні.
– А скільки таких монастирів є на Волині?
– На Волині діє два монастирі святого Василія Великого, а саме у Луцьку і у Володимирі-Волинському. Звісно, колись на території етнічної Волині було понад сто монастирів святого Василія Великого. На жаль, із скасуванням на землях царської Росії Унійної Церкви були скасовані і монастирі. Сьогодні багато монастирів, які колись збудували монахи-василіяни, існують навіть тут поруч.
Це і теперішня Хрестовоздвиженська церква, де є пам’ятна таблиця, яка засвідчує, що це монастир святого Василія Великого XVII століття. Колись і у селі Жидичин був наш монастир, у Піддубцях та у багатьох інших містах включно з Почаєвською Лаврою.
– Монастирський храм, у якому ми знаходимося, будується вже протягом багатьох років. Розкажіть про це, будь ласка?
– Триває це будівництво 18 років. Цей храм є величним і буде окрасою всієї Волині. Автором проекту храму є Андрош Бідзіля.
У Луцьку монастир відновлено у 1993 році. Звичайно, на початку був лише один священик, отець Григорій Бардак, ЧСВВ. Пізніше зібралася невеличка громада вірних, котрі приходили на молитву спільно з монахами. Так з’явилася потреба монастиря і церкви. Будівництво цієї церкви почалося у 1999 році, коли настоятелем був отець Дмитро Григорак, теперішній єпископ Бучацької єпархії.
Від 1995 року саме на цьому місці за адресою Карпенка–Карого, 5 у Луцьку почав діяти наш монастир. У 1995 році силами парафіян та священиків була збудована тимчасова капличка, де відправлялася Служба Божа і де до 2007 року жили монахи. До 5 жовтня 2008 року ми відправляли там богослужіння. Умови були «спартанські». Особливо у часи найбільших холодів і найбільшого тепла. Оскільки капличка – металева, то узимку в ній було дуже холодно, а влітку – дуже спекотно. У жовтні 2008 року ми освятили нижній храм, і наступного року святкуватимемо 10 років відтоді, як тут молимося.
Варто зауважити, що ми знаходимося у комплексі монастиря святого Василія Великого. До цього комплексу належить не лише монастир, а й приміщення храму, Недільної школи.
– Скільки монахів у монастирі є сьогодні? Чим вони займаються?
– Сьогодні у нашому монастирі проживає 8 монахів. Шість священиків і двоє братів. Чим займаються монахи? Найкоротше можна описати нашу діяльність як молитву і працю. Будівництво храму забирає багато зусиль, але багато часу ми приділяємо й молитві. Кожного дня маємо Утреню, Службу Божу, Вечірню. Провадимо невеличке господарство, доглядаємо за садом, вуликами тощо.
– При монастирі є храм, парафія святого Василія Великого. Які спільноти діють при цій парафії?
– Парафія святого Василія Великого – це найбільша парафія у Луцькому екзархаті. При ній діють різні спільноти для парафіян. Найбільшим помічником тут є спільнота «Українська молодь – Христові!». Це молоді люди, котрі бачать потребу жити згідно з Божими заповідями. Вони багато допомагають священикам, й самі користають з їхніх порад. Також є спільнота «Апостольство молитви», до котрої належать ті, хто молиться за священиків і допомагає молитовно тим, хто цього потребує. Є художня студія, яку очолює Тетяна Мялковська.
Є аматорський театр «Алeтея», заснований отцем Августином Запоточним, ЧСВВ та парафіянкою храму Іриною Бурко. Вони написали багато різних вистав, з якими подорожували Західною Україною. Важливою на парафії є Недільна школа. Займаються нею отці з допомогою парафіян, які мають педагогічну і богословську освіту. Недільну школу відвідують близько 50 дітей. Вони мають можливість вивчати Божі Заповіді і традиції своєї Церкви. Ми хочемо, щоб кожен християнин був свідомим і цю віру, яку передали предки, розумів. При нашому монастирі діють і спільноти Анонімних алкоголіків, і спільнота «Аланон» для родин тих осіб, які стали узалежненими.
– Ще одна нещодавна подія в Українській Греко-Католицькій Церкві – смерть Блаженнішого Любомира Гузара, чи можете Ви поділитися своїми спогадами про нього?
– У 2010 році в Луцькому екзархаті відбувалася сесія постійного Синоду Української Греко-Католицької Церкви. Цю сесію очолював Глава нашої церкви, у той час – Блаженніший Любомир Гузар. Він мешкав тут – у нашому монастирі. Це була надзвичайна подія і радість для нас – спілкуватися з такою особою.
Тоді він вже мав проблеми із зором і на трепезу приходив завчасно, на півгодини раніше, щоб його не обминали у коридорі. Я любив теж приходити заздалегідь задля можливості з ним поспілкуватися. Це був надзвичайний співрозмовник, з унікальною пам’яттю, з унікальною повагою до слухача.
Він вслухався у кожне слово, яке я говорив, також багато повчав нас, багато добрих спогадів про нього залишилося. Він зробив запис у монастирській хроніці й благословив нашу монашу спільноту й парафію. І це благословення ми відчуваємо й до нині.
ТЕКСТ – Олена ЛАУЩЕНКО, ФОТО – Павло БЕРЕЗЮК
