Право на утилізацію
– Ось, будь ласка, ваш талон на утилізацію, – дівчина-андроїд з усмішкою простягла мені пластикову картку. – Чекаємо на вас через три дні.
– Тут якась помилка, – заперечила я, ховаючи руки за спину, начебто якщо від талона відмовитися, комп’ютер змінить рішення.
– Ні, все правильно, – доброзичливо підтвердив робот.
Коштів на вашому рахунку вистачить на оплату оренди за три ночі та мінімальний набір продуктів. Далі ваше існування нерентабельне.
– Я можу пожити у подруги! – випалила я перше, що спало на думку.
– Якщо у вас є кровні родичі або інші особи, які можуть гарантувати оплату за рахунки за ваші потреби, ви повинні повідомити їхні координати. Коли прийде підтвердження про спонсорування, рішення буде переглянуто.
Я з ненавистю глянула на доброзичливу пластикову маску. Звичайно, зловтіха мені привиділася, звідки ця лялька знає, що рідних у мене немає, а останню подругу утилізували рік тому.
Я протрималася довго, але від долі не втечеш
Тобто від служби контролю населення бігати неможливо. Щомісяця слід зазначати, щоб вони оцінили, чи здатний громадянин сплатити ресурси, які споживає.
А з п’ятдесяти років – щотижня.
Що ж, колись цей день мав настати. Мені шістдесят. Мало виповнитися за тиждень. Вже не відзначу цей ювілей.
– Ви маєте право вибрати форму утилізації, – підсолодила пігулку андроїд. – Газ, ін’єкція чи фізична дія на тіло.
– Нехай мені відрубають голову! – нервово реготнула я.
– Ця форма не передбачена, це не гуманно, – після паузи заявила ця байдужа лялька.
– Якщо вас затруднює вибір зараз, можете повідомити своє рішення безпосередньо перед операцією.
– Тільки не кажіть «смерть від старості», бо вона зависне. Це найпростіша модель, – застеріг голос у мене за спиною. – Доведеться чекати, поки перезавантажиться, а я хотіла б до полудня встигнути додому.
Я обернулася, надто вже бадьоро і позитивно звучав голос. Зазвичай всі веселощі залишають за порогом цього залу. Навіть ті, хто здатні сплатити собі ще місяць-другий, перебувають у похмурих настроях. Слідом за мною в черзі на контроль стояла усміхнена дама років на десять старша за мене.
Вона не намагалася маскувати вік і навіть волосся не фарбувала. Дивовижно! Напевно, може дозволити собі не працювати. Адже якщо ти мало молодо виглядаєш – роботи не отримати. Напевно, цій старій пощастило зі спонсорами. Найімовірніше, діти.
Ех, казали мені свого часу: народжуй, якщо хочеш жити довше. Коли не зможеш працювати, діти подбають.
Втім, це як пощастить. Одна моя приятелька трьох народила, ресурсів на них безліч витратили і вона, і батько. А коли дохід перестали отримувати, жоден із нащадків не захотів взяти батьків на спонсорство.
Відмова оплачувати чужі ресурси – це легітимне право. Приятельку років п’ять тому утилізували, чоловіка її трохи згодом.
У чоловіків планка рівня доходу нижча. Але вони на лікування вважають за краще не витрачатися і одразу йдуть на утилізацію.
А я останні кредити на щеплення від грипу витратила, тільки захворіла однаково. Або щеплення було контрафактне, або вірус новий.
Досі слабкість у всьому тілі, сканер здоров’я на вході в офіс не дає повернутись до роботи, а грошей на ліки немає. Замкнуте коло.
Я крутила в руках плоский квадратик талону на смерть і не могла повірити, що це відбувається зі мною. І найстрашніше, що за три дні грошей я ніде не дістану.
– Будь ласка, ваш талон на утилізацію. Чекаємо на вас через два дні, – оголосила андроїд дамі, яка змінила мене біля стійки.
– Дякую, – люб’язно відповіла та.
– Але я маю право подати прохання, щоб Рада розглянула питання про призначення мені утримання за державний рахунок.
– З якої причини?
– Я митець, завершую картину, яка стане національним надбанням.
Я завмерла, цікавість пересилила розпач.
Всім відомо, що після того, як економічно доцільним визнали утилізацію тих, хто споживає більше ресурсів, ніж здатний виробити, твори мистецтва практично не створювалися. І нова державна програма щодо відродження національної культури передбачала послаблення для людей творчих професій. Отже, переді мною художник!
– Прошу вас надати зразок роботи.
Жінка виклала на стійку перед андроїдом малюнок. Я підійшла ближче. Це був натюрморт: глечик, груша, квітка. Такі малюють під час уроків з у школі. Нічого шедеврального чи навіть оригінального. Одна зі стінок глечика кособока. Дама, помітивши мій інтерес, підморгнула.
– Необхідно організувати комісію, яка оцінить художню цінність полотна, – оголосила андроїд. – Максимальний термін чотири тижні, на цей час вам буде нараховано матеріальну підтримку.
Отримавши нову картку, дама з задоволеною усмішкою пішла до виходу, я немов удав за кроликом крокувала за нею.
– Як вам це вдалось? – Запитала я, коли ми вийшли на вулицю.
– Це ж робот, вона підкоряється своїм інструкціям, – посміхнулася художниця.
– Але ж у комісії будуть мистецтвознавці, вони зрозуміють, що ваша картина аж ніяк не шедевр національного надбання!
– Так, але через чотири тижні я буду в іншому місті і пред’явлю іншому андроїду портрет моєї собачки. Можливо, він вдасться вдалим. Таким чином, я розраховую дожити років до вісімдесяти. І на той час сама стану національним надбанням – найстаріший мешканець країни. Ну тепер ще, можливо, ви складете мені конкуренцію, – жінка підморгнула. – Зніматимемося в соціальних рекламах, мовляв, лише гідні люди мають право довго жити, підтримайте програму утилізації нерентабельних громадян.
І, сміючись, вона пішла до автобусної зупинки.
Я ще кілька хвилин стояла, захоплено дивлячись услід цій винахідливій старенькій, а потім поспішила додому.
Десь у мене лежала недописана поема.
Коли я працювала, завершити її не було коли, але настав час доробити.
Завтра принесу поему андроїду, хай скликає комісію.
