Незаплямована честь дивізійників СС “Галичина”

Цієї весни минуло уже 70 років, як у ході Другої світової війни на боці гітлерівської Німеччини із галиць­ких українців було створено стрі­лецьку дивізію, відому під назвою «Га­личина». Якщо глянути на цю подію радянськими післявоєнними очима, то може видатися, що це щось не­оковирне, несусвітне, а може, й не­бачене в історії людства. Принаймні , так її нам подавали і так на неї спогляда ще й нині пересічний громадя­нин незалежної України, зокрема її Півдня чи Сходу. Не дивуймося, сте­реотипів позбуватися не так легко, особливо – коли їх час від часу під­силює «старшобратська» пропаган­да, дуже «жаліючи» нас, недолугих. Водночас, коли нам саркастично плюють в обличчя, як той же Путін, заявляючи перед всеньким світом, що нас як держави немає чи без нас сталінська Росія сама б любесенька розгромила фашизм, ми сприйма­ємо це цілком холоднокровно, як мовиться – не кліпнувши й очима, як «братній» ляпас – і не більше. До істини ж докопуватися нам – ЛІНЬКИ: «радіво» чи ж «телик» не брешуть!..».

Тож і сьогодні ще отой українець-дивізійник – не хто інший для них, як зрадник, фашист, колаборант, подібного якому не було і не могло буги в жодній іншій країні. А загля­нути б у книжку чи Інтернет – і очі вилізуть на лоба: таких дивізій, як наша, було аж 40. Німці набирали їх практично в кожній із завойо­ваних ними країн. Отож – були вони албанськими, болгарськими, валлонськими, голландськими, дан-ськими, естонськими, італійськими, латиськими (аж дві), литовськими, румунськими, угорськими (аж дві), словацькими, французькими, нор­везькими, а ще й російськими (теж дві!), і всі – «зброї СС», тобто приналежними не до вермахту, а до поліцейсько-допоміжних військ. Та не до есесівських, як озброєних заго­нів партії (націонал-соціалістичної, а не фашистської, як звикли дума­ти), ті були елітні частини, арійські, кожен мусив бути світловолосим і голубооким, їх набирали з молоді, студентів. Серед командирів у тих 40 дивізіях були не кадрові офіце­ри, а здебільшого поліцейські, отож у «Галичині» кадровиків було лиш двоє – командир генерал Фрайтаґ та начальник штабу майор Гайке, всі решта – поліцейські чини. Склада­лися вони переважно з доброволь­ців, окрім тих, що в дивізіях, чимало було їх в охоронних загонах (охоро­няли ліґеншафти, діючі свердловини тощо). Звали їх іноді «власовцями», та це помилкова назва: всі вони, як і дивізійники, – із «зброї СС», до речі, українців серед них було понад 200 тисяч, а росіян – 340 тисяч чоло­вік.

Значно більша кількість осіб із за­войованих німцями територій пере­бували у “їхніх регулярних військах, зокрема і з території Радянського Союзу. І тут, хоч як дивно, пальма «першости» належить саме росі­янам! Тільки у так званій «Русской Освободительной Армии» (РОА) на­раховувалось за час війни близько одного мільйона чоловік, а всього із росіян нацисти створили 75 різ­них військових частин, з кубанських, донських та терських козаків – 216 частин. На 20.05.1945 року у трьох російських бригадах (599, 600 та 650) налічувалося ще 43 тисячі ро­сіян. Немало було і з неросійських народів, більшости з яких німці по­обіцяли сяку-таку державність. Тож, за даними на 2401.1945 року, у їх­ніх військах налічувалося 104 тис. латишів, 36,8 тис. литовців, 36,5 тис. азербайджанців, 19 тис. грузинів, 15 тис. північнокавказців,12,5 тис. татар, 10 тис. кримських татар, 10 тис. естонців, 7 тис. вірмен, 5 тис. калмиків (ТепляковЮ., По ту сторону фронта // Моск. новости. – 1990. – № 19) – Ось так, панове, а ви розпина­єтесь на «всю Ивановскую» за одну-однісіньку дивізію «Галичина», в якій було 16 тисяч чоловік, щоправда українців – чомусь ваших «найлю­тіших ворогів»!

От тепер уже можемо поговорити і про неї: що, де і як? Сформовано її було в Галичині, тому й така назва. Краще було б назвати її «Україна», та німці вперлися: мовляв, набрано її з одного регіону, тож і назва хай бу­де регіональна/Ініціатор створення її – австріяк, губернатор Галичини генерал Отто Вехтер, а ще більше – його найближчі співпрацівники Бауер, Льозакер, особливо – полковник Альфред Бізанц, батько якого наро­дився і працював у Галичині, навіть

боровся за її незалежність, будучи сотником УГА. Усі вони вважали цей край частинкою Австрії, тож наче продовжували справу своїх предків. З їхнім приходом окупаційний ре­жим значно пом’якшав (це не спо­добалося Москві, і вона прислала диверсанта-розвідника Ніколая Кузнєцова, щоб той терористичними актами озлобив німців), і губернатор почав вести переговори з керівни­цтвом УЦК — єдиним органом, що його вони визнавали на окупованій території. Сталося це вже після ве­ликих втрат у Північній Африці та поразки її 6-ї армії під Сталінградом. Зваживши всі «за» і «проти», україн­ські провідники краю вирішили по­годитися. На їхню думку, подальший хід війни приведе або до підписання миру, за яким Німеччина втратить усі завоювання, або до всеєвропейського хаосу, який настане, якщо війна триватиме й далі. І в першому, і в другому випадку Україні не завадить ма­ти свої збройні сили, бо лише вони зроблять її рівноправним партнером на післявоєнних мирних перегово­рах, що сприятиме досягненню нею, можливо, й незалежносте. Адже був разючий приклад: саме так сталося наприкінці Першої світової війни.

Отримавши дозвіл у Берліні, Вех­тер оголосив про це 28 квітня 1943 року, саме того дня відбулося свят­кове Богослужіння в Соборі св. Юра, на якому владики УГКЦ визнали цю справу богоугодною і закликали мо­лодь краю до активної участи. Взяв участь у тій відправі, між іншим, і сам Вехтер, а от набір у дивізію був при­значений на 2 травня. Не сподіва­ючись на велику активність, губер­натор застрахувався, додавши, що, крім добровольців, можна набирати й тих, хто «підлягає на роботу в райху».Та тривоги його були даремні: до набору зголосилося 81999 добровольців (це на 2 червня) з них 52875 осіб були визнані до «асетирунку», а 29124 — не прийнято. У нашому Самборі, приміром, 2 травня відбу­лося «святочне проголошення ство­рення стрілецької дивізії «Галичина», як про це 9 травня сповістила газета «Голос Підкарпаття». А в найкоротший час із кожного села і міста по­віту зголосилося чимало студентів і міської та сільської молоді. Із сусід­ньої Гордині, приміром, 28 чоловік (в тому числі й Іван Городиський, брат моєї матері), з Корналович – 19, з інших сіл – не менше. Як ко­лись Франко і Павлик, так і тепер до дивізії записалися В. Кубійович, К. Паньківський та інші очільники Галичини. Активно підтримала цей рух і ОУН(м).

Чому ж так масово пішли молоді галичани на заклик німців і провід­ників краю, на що надіялися, чого хотіли? Насамперед їх окрилював величний приклад УСС, які у ав­стрійській армії створили, по суті, українське військо, без якого не вда­лось би проголосити ЗУНР і заявити про Україну, про яку всі давно забули. Не німців збиралися вони рятувати. Чимало з них вважали, що війна-скін­читься раніше, ніж вони будуть гото­ві вийти на вогневий рубіж; виховані в національному дусі, вони прагнули лише одного: вирвати рідну неньку з віковічної неволі. Про це яскраво свідчить і текст їхньої присяги, яку вони складали у квітні 1945 року, як вже стали вояками Першої Україн­ської дивізії Української Національної Армії (ті, кого вирвалися з-під Бродів, складали наново): «Присягаю Всемогутньому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, – не шкодуючи ні життя, ні здоров’я, скрізь та повсякчасно, під Українським Національним Пра­пором боротися із зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Украї­ну. Свідомий великої відповідальности, присягаю, як вояк Українського Національного Війська, виконувати всі накази своїх начальників слух­няно й беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати». Зрозуміло, що зра­зу такого вирізнення, як мали УСС, їм не вдалося осягнути, та все ж на їхньому правому рукаві було зобра­ження золотого лева на синьому тлі, на ковнірі, де інші мали знак СС, у них був срібний лев, і найголовні­ше – у їхньому війську були військо­ві капелани, чого не мала жодна інша німецька частина. Про щось свідчить і те, що генерал Фрайтаґ навідріз від­мовлявся від переформування роз­битої під Бродами української дивізії  на нову, бо «він собі з ними не може дати ради».

Однак військова доля дивізії ви­явилася нещасливою. Все тут було проти нас: і лондонський еміграцій­ний уряд Польської держави, який вважав нас досі своїми громадянами і закликав не йти в дивізію, і Сталін, який послав у Галичину партизанське з’єднання Ковпака, щоб провалити набір, і навіть німці, їхні військові чини, що готували саме в той час за­мах на Гітлера, і заради підписання миру з СРСР готові були здати йому нашу дивізію, бо ж всім у світі можна все, лише нам, українцям, ні нічого не належиться мати, ні нічого здо­бути. Так сталося і з дивізією-, замість того, щоб послати її під Богородча-ни, як було заплановано (навіть квар­тирмейстерів послано), боячись, що там в лісах чимало перейде до УПА, перекинуто її під Броди, де траса на Львів, отже — саме туди підуть вій­ська І Українського фронту. Так і ста­лося 17-22 липня 1944 року дивізії «Галичина» у складі XIII військового корпусу довелося витримати шале­ний наступ більшовицьких військ і, зрештою, опинитися.в оточенні. Коли ж, врешті, між селами Ясенівці і Княжим біля Золочева вдалося про­рвати кільце, німці рушили у прорив, а дивізійників зобов’язано прикри­вати їхній відхід, отож лише близь­ко трьох тисяч українських вояків змогли вирватися з «котла». Понад шість тисяч було вбито, поранено чи взято у полон, і лише одна-дві тисячі перейшли в УПА (ще до бою під Бро­дами туди перейшло 400 вояків) або зуміли добратися додому. Останні могли ще потрапити під мобілізацію в Червону армію і повоювати до кінця війни у ній (як-от брат моєї тестьової – Іван Совінський з тієї ж Гордині).

Історія ж дивізійників на тому не закінчується. Добровольців було ще багато, тож із жовтня 1944-го по березень 1945 року з них і сфор­мовано повнокровну дивізію, але вже не під тією назвою, а як Першу Українську УНА. На чолі дивізії став той же генерал Фрайтаґ, а УНА очо­лив генерал Павло Шандрук, укра­їнець.

Як поліцейську частину її ще від­правили у Словаччину для бороть­би з більшовицькими партизанами, а опісля — у Словенію проти кому­ністичних партизанів Тіто. У трав­ні 1945 року дивізійники здалися військам західних союзників і опи­нилися в таборі Ріміні (Італія). По­дальшу їхню долю вже мали вирішу­вати переможці у війні, що засідали у Нюрнбергу. Сталін і його підручні вважали їх колаборантами, зрадни­ками радянського народу і вимагали висилки в СРСР. Та суд у Нюрнбергу довів, що вони такими і іе є! Не можна зрадити того, чого немає: у 1939році їх силою приєднали до радянського народу і не спитали на референдумі, чи вони того бажають, а якщо вони борються з СРСР і бажають вільної України, то які ж вони зрадники рід­ного народу? Суд визнав їх вільними. Коли ж Вінстон Черчілль через своїх радників дізнався, як вони зразково поводяться у таборі, яка в них висо­ка моральність, систематичні Бого­служіння тощо, він запросив їх до Англії (і не помилився, бо ні вони, ні їхні діти не вчинили там жодного протиправного вчинку!). З Англії ж вони роз’їхалися по всьому світу.

Що ще можемо додати до цьо­го? — Що з появою дивізії зменшився гітлерівський терор у Галичині, німці випустили частину політв’язнів, за плечима дивізії в 1944 році з Украї­ни виїхало чимало біженців —по­літичних емігрантів, що посприяло більшій поінформованості світу про події в нашій країні. Оскільки диві­зія стала предметом переговорів на найвищому рівні, в ООН заговорили про Україну — та не про ту, яку Росія втягнула силою в Союз, а про ту, яка прагне вирватися з нього, яка ви­магає своєї незалежности. Чи не то­му Сталін почав «розбудовувати» її державність: створив міністерство збройних сил, міністерство закор­донних справ, дав їй гімн, герб то­що?

Давно відгриміли кровопролитні бої Другої світової війни. Відновлено міста і села, що зазнали в тому жа­хітті небачених руйнувань. Виросли і постаріли, хоч як сумно це конста­тувати, принаймні два покоління, народжені після неї. Та на всій пла­неті залишилась уже дуже маленька жменька тих, хто зумів винести на собі її непосильний тягар. Тож, здава­лось би, всесильний попіл часу дав­но зарубцював усі рани, загоїв біль, примирив непримиренне. На жаль, це поки що марні сподівання, бо є ще сили, яким дуже хочеться тривожи­ти минуле, особливо це стосується нашого північного сусіда, який і да­лі марить імперською величчю і за будь-яку ціну прагне здебілізувати нашу національну свідомість, щоб, обпльовані і принижені, ми самі по­просилися в отой одіозний «русскій мір», з якого ми заледве вирвались, перебуваючи вже на крайній межі винародрвдення. Опра,вдавщи_чи присипавши попелом забуггя сотні тисяч своїх колаборантів, що зради­ли свій народ, порушивши складену ними військову присягу, він знову і знову паплюжить тих, хто у патріо­тичному пориві, не порушуючи жодної присяга, з’єдналися у здру­жену когорту, щоб принести своїй Вітчизні жадану незалежність. Де ж все-таки межа його ницості і непо­рядності?!

Тим же українцям, які, зазомбова-ні «московською блекотою», повто­рюють услід за «старшим братом» ще радянські і сьогоднішні брехні про тих, ким повинні гордитися, наведу слова, по суті, безсторонньої людини — згадуваного вище майора Гайке, начальника штабу дивізії «Га­личина», якому немає сенсу когось звеличувати чи принижувати, — у написаній ним 1997 року книж­ці під назвою: «Українські збройні формування в збройних силах Ні­меччини»: «їхня кров була великою жертвою української молоді заради здійснення мрії про вільну Україну. Якщо колись цьому народові проб’є година волі, всупереч усьому, нещас­ливий бій під Бродами буде світлою сторінкою славної історії України». І далі: «Хай ця книга… буде визна­нням порядносте її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямованим». Не завадить їм знати і те, що сказав про дивізійників мученик сталін­ських концтаборів —Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий: «У 1943 році у склад­ній воєнний обстановці витворилася нова можливість творення наших військових формацій з модерним вишколом… Продовжуючи слав­ну традицію УСС, на зміну бать­кам ішли їхні сини, щоб з поміччю св. Юра і Пречистої Матері підняти Червону Калшгу — символ потопта­ної нашої Батьківщини».

Тож вклонімся їм за це, дорогі українці!

Богдан Вихайнський, історик.