Є в автора цих рядків давній товариш – сапер від Бога. Працює у Павлограді вибухотехніком. У нього є начальник, теж, зрозуміло, сапер, колишній кадровий офіцер, нині у запасі. Зараз обоє просяться на війну добровольцями, а у воєнкоматі всіляко зволікають і їх не беруть. При цьому примусово хапають тих, хто служити не хоче і часто навіть в армії не був. І таке зараз, повірте мені, по всій державі.
Розповідає начальник мого товариша:
– Я колишній офіцер, служив ще в Радянській армії, у званні лейтенанта. Потім відслужив в Українській армії. Коли вперше оголосили мобілізацію, я прийшов у військкомат, представився, показався, записався. І на цьому все стихло. Як кожна нормальна людина, сидів і чекав, коли мене призвуть. Я знаю закони про мобілізацію – призивають за спеціальностями, коли це потрібно. Зараз, я так розумію, моя спеціальність потрібна у будь-якому випадку. Я колишній командир саперної роти. Бойового досвіду в мене поки що немає, але знань достатньо, і хороших знань.
Я сам прийшов, пройшов медкомісію. Тепер сиджу і чекаю. Вже три тижні чекаю, коли мене викличуть. Тепер щодо С. (йдеться про мого товариша – О.Б.) Я приходжу у військкомат і кажу: є в мене один хлопець, доброволець, в армії не служив, але він спеціаліст дуже високого класу. А йому там кажуть: ми вас шукали сім років тому, а тепер, поки не заплатите штраф, служити не підете.
Сума штрафа – 119 гривень. Це дрібниця, звісно. Але сам факт: чоловік хоче йти добровольцем на війну, а з нього якийсь штраф вимагають. Це ж бєспрєдєл просто.
Я зранку знову прийшов у військкомат, С. з роботи висмикнув. А мені сказали, що заступника начальника немає, нема з ким розмовляти. Ну, добре. Потім мені дзвонять, що він є. Я під’їжджаю до військкомату, набираю, щоб мене впустили, одразу ж починається перепитування, чи є він на місці, і одразу ж виявляється, що його немає.
Чесно скажу, я, може, ще два дні почекаю, а потім почну вживати жорстких заходів. Я не знаю, як із цим боротися. Тому що в нас приходять повістки і в армію забирають людей, які в армії взагалі не служили і які – я чув їхні розмови – воювати здебільшого не хочуть.
І це в Павлограді – стратегічному місті. У нас розташовані усі шахти, які працюють з вугіллям. І тут же не лише шахти. Тут же наш завод, який вибухівку випускає, машинобудівний завод, що поруч з Южмашем… В умовах, коли великі підриємства на Донбасі на деякий час втрачені, тільки Павлоград і забезпечує Україну багато чим.
Я вважаю, що те, що відбувається – саботаж. Добровольцям повинні давати зелену вулицю.
Від себе: як воюють примусово мобілізовані – ох… Повірте мені, я майже щодня бачу це на власні очі. Але можновладці тремтять за власну шкуру більше, ніж за збереження держави. Їм простіше тисячами знищувати отих нещасних мобілізованих, без вмінь і без бажання воювати, аби тільки не допускати на фронт добровольців. Незручні ми дуже. Бо кажемо їм в очі – поки що тільки кажемо – усе, на що вони заслуговують.
