Все, фініта ля комедія – навчання «Сейбр Джанкшн 2018» закінчилися. Завантажені під зав’язку подарунками, MRE-шками і емоціями, наші десантники повертаються додому.
Кілька слів у післямову.
На початку керівництво OpFor дещо скептично дивилися на наших: окей, що ще ви можете показати після того фурору, який влаштували десантники 79-ки на аналогічних навчаннях 4 місяці тому? І що за шалені ідеї ви пропонуєте на плануваннях? Та після перших успіхів ставлення почало змінюватися: о, шет, ітс рілли воркінг! Так скепсис перетворився на інтерес: що там українці ще придумають? А на фінальному епізоді в місті, стримані американці з азартом включилися в підготовку і саму гру – стало ясно, що заруба буде мегацікавою. На відміну від 79-ки, у яких тоді були БТРи і танк, зараз у 95-ки не було нічого, крім кількох Хамві. Що зробив ротний за таких умов? Машинами перекрив в’їзди до містечка, а оборону розділив на дві складові: одні глухо тримали оборону в будинках, а інші маневрувати між будівлями. Ще було безліч хитрощів, описувати які було б досить довго, хоча й цікаво, згадати лише знаки на будівлях чи вагон із затиснутими гальмами.. У підсумку спрацювало все: навчальне містечко Убенсдорф трималося більше чотирьох годин. Бої точилися біля будівель, в будівлях і на вулицях. Відео чітко передає атмосферу оборони.
Є безліч скептиків, які рахують все це несерйозним. І МІLES, і сам принцип такого навчання. Не знаю, не знаю… Нічого більш реалістичного у підготовці підрозділів я не бачив. В армії США теж далеко не дурні служать і вони вважають, що саме такий формат є найбільш ефективним.
Після перших же публікацій про хід навчання чимало другорядних (а іноді й досить серйозних) ЗМІ почали подавати новини у стилі «Наша десантура все НАТО перемогла». Сумно, коли заради рейтингу журналісти переступають через здоровий глузд. Мета навчання «Сейбр Джанкшн 2018» – тренування 173-ї повітрянодесантної бригади США. Противника імітував батальйон OpFor. Цього разу батальйон розгорнувся до бригади, хоча батальйонні тактичні групи не дотягували чисельністю до батальйонів. Наша рота входила спочатку в одну, а потім в іншу БТГр. Нам зразу сказали: ваші десантники будуть діяти на самих складих й відповідальних напрямках.
Навчання з 173-ю бригадою проводилося на двох полігонах. Протягом місяця американці відпрацювали масову висадку десанту, марші, наступальні й оборонні дії. Бригаду підтримувала транспортна й тактична авіація, танки, артилерія. Уявляєте масштаб це? Наша ж рота взяла участь лише у трьох епізодах – рейдові дії, прорив оборони противника на ділянці та утримання міста. Інша справа, що в результаті нестандартних рішень командира роти, в наших руках двічі опинялися карти противника з повною обстановкою, що в реальному житті було б величезним траблом для всієї бригади. От якраз тоді керівництво навчаннями й оголошувало паузи для корегування планів. Хоча знову ж – таке корегування не така вже й незвична процедура НАТО – іноді плани навчання корегуються, щоб ще раз розіграти якийсь епізод, навчальна мета якого не була досягнута.
Так що теза, що наша десантура всю нату розігнала, маячня. Хоча тут визнають – ініціативність і рівень підготовки української роти вносить елемент несподіваності і додає інтриги в хід маневрів. Жоден військовий жодної армії не заперечить реальний бойовий досвід. Тому після фрази «ця рота нещодавно повернулася з реальної війни», зазвичай, більшість спірних запитань наших партнерів відпадало. Скажу навіть більше: під час підготовки оборони міста до нас приїхало двоє крепких вже немолодих чоловіків у цивільному. Колишні спецпризначенці, вони мали завдання узагальнювати наш досвід. Запитань по ходу підготовки було багато. Не знаю, що саме у підсумку їх зацікавило, але кілька списаних аркушів вони повезли назад.
Наші десантники мають хорошу індивідуальну підготовку і злагодженість підрозділів. Був момент, коли два взводи нарвалися на засідку з мінометами. В тому бою противник «поліг». Один з американських солдатів, якого наші відправили на вимушений перекур, сказав мені: «Те, як ваші хлопці взяли нас в кліщі, як вони рухалися при цьому, прикриваючи один одного – супер! Наше відділення було вбите зразу, ми нічого не змогли вдіяти». Хіба не приємно таке чути? Але й недооцінювати наших колег, як солдатів, не варто: у них теж є немалий досвід Афганістану й Іраку. Щоправда, там інша війна.
Все сказане вище не применшує успіх наших єнотів – вони красені. 100-відсоткова ефективність у навчаннях – хіба не привід для гордощів? В обороні міста втрати наші і противника співвідносяться як 1:2.
А винахідливості проявили стільки, що чимало наших нереалізованих зараз пропозий взято на озброєння в батальйоні OpFor для майбутніх навчань. В тому ж місті, під час очікування штурму, наші побачили гучномовці оповіщення і запропонували крутити через них звук техніки, що рухається. «Так просто! А ми ніколи не думали про це»! – почули наші.
У штабі OpFor вже хочуть бачити українців постійно. Надто вдало вони вписуються в концепцію Opposing Forces, сил протистояння, які існують для того, щоб тренувати підрозділи армії США в реальному часі.
Наостанок хочу сказати, що цікавих репортажів, яскравих фото й відео могло б бути менше, якби командування роти не йшло назустріч. Ще ніколи мені не було так приємно працювати! Будь-які питання – від присутності в центрі подій чи допомоги з найвигіднішими точками зйомки і до коментарів чи синхронів – вирішувалися миттєво. Тому не можу не подякувати Петру Маснюку та Ivan Fedorenko за розуміння, допомогу та прекрасну взаємодію. Для журналіста таке – вдача. Плюс окреме ”дякую” за співпрацю – Olexij Bobovnikov.
